Надія Артюх

Артюх Надія Іванівна.

Народилась 6.02.1987 р. у селі Студеники Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Закінчила Східноєвропейський Університет економіки та мененджменту за спеціальністю «Докумектознавство та інформаційна діяльність», а також  Черкаський Державний університет ім. Богдана Хмельницького за спеціальністю «Державне управління».

Працює у Черкаському Державному архіві

**********************************************************

Тобі обирати

Є люди – комети. Згорять – і не лишать сліду.
Є люди – планети. Без них не існує світу.

Є люди натхненні. У них кожен день – це свято.
Є люди будденні – постійно рахують втрати.

Є люди безмежні. Так легко в них розчинитись.
Є люди бентежні. Їх краще б не зачепити.

Є люди як море – глибокі, бурхливі й чисті.
Є люди як гори – не зрушити їх із місця.

Є люди – хвилини. Ти можеш їх не згадати.
Є люди – цеглини, що створюють твій фундамент.

Є люди як космос. З початку часів – й назавжди.
Є люди, чий голос не здатен сказати правду.

Є люди, чий голос рятує в тяжку хвилину.
Тобі обирати, ким є ти й чи ти – людина.

 

 **********************************************************

Засміялось небо зливами рясними…
Як же я без тебе? Як же ти – з другими?
Засміялось небо – крила розгорнуло…
Я прийшла до тебе. Я тебе почула.

Я тебе зустріла через стільки років.
Може, ти лиш казка, мрія сіроока…
Але я залишусь, ніжно прошепочу:
“Я тебе зустріла – далі йти не хочу.”

Далі йти не треба. Темна ніч – як злива.
Знову плаче небо, але я щаслива.
Засміється небо. Знову засміється.
Ти мені наснишся – запалає серце.

Ти до мене прийдеш, знов мене зустрінеш -
Як єдину в світі карооку мрію.
Ти мене почуєш навіть через відстань.
Будеш поруч мене не годину – вічність.

Схопиш у обійми, ніжно прошепочеш:
“Я тепер без тебе далі йти не хочу.”
Далі йти й не треба. Далі йти – даремно.
Як же я без тебе? Як же ти без мене?

 

Між рядків

То ти губиш мене. То знаходиш.
Метушні цій нема кінця.
Знай, LoveStory давно не в моді.
Людям смуток не до лиця.

Чом безглуздо втрачати розум?
Нащо квапитись до зірок?
Люди вже не читають прозу.
Їм потрібен лише TikTok.

Ти не вартий чийогось вірша.
І не вартий думок про нас.
Йде війна. Це, повір, страшніше.
Найстрашніше – втрачати час.

А в газетах колись напишуть,
Як повільно спливали дні…
Дні війни. Перемир’я й тиші.
Як далеко ще до весни…

Людям нудно таке читати.
Бо не дивляться між рядків.

Є дороги, які долати
Значно краще на самоті.

  

Усе змішалось

Усе розтало: і лід, і серце.
Усе змішалось: життя і сни.
Новим світанком душа озветься
І запалає теплом весни.

Блукаю світом, блукаю небом.
Минають ночі, згасають дні.
Усе змішалось в листах до тебе:
Думки веселі й думки сумні.

І час, і простір – усе змішалось.
В словах – мовчання. І знов про нас.
Біжу до тебе, від нас втікаю -
Бо бути разом іще не час.

Ми надто різні і – як близнята.
Між нами відстань і наче ні.
І щохвилини тебе чекати -
То наче кара і дар мені.

До тебе близько і – як до неба.
Усе змішалось: любов і ти.
Усе змішалось в листах від тебе:
Думки натхненні й думки пусті.

Усе змішалось: весна і осінь,
Зірки на небі і на плечах,
Весняне листя, осінні грози,
І сум, і радість в твої очах.

Ще крок назустріч, або – до втечі.
Ще лист до тебе і до весни.
І хто пояснить мені усе це:
І час, і простір, життя і сни? 

 *************************************************** 

Їсти. Молитись. Кохати…
Що з цього згубиться перше?
Це не про вічні стандарти.
І не про відданість вперту.

Це не про ніч завіконну.
І не про щирі зізнання,
Що світом ширять безсоння
І безнадійне кохання.

Що з цього вже загубилось?
В кожному жарті є правда.
Хтось безнадійно і щиро …
Хтось – лиш розваги заради.

Люди продовжують жити
Попри пустелю у серці.
Їсти, молитись, любити -
Навіть, коли зайве все це.

 

Мій чужинець

Щось із минулого. Ти не згадаєш.
Кроки за кроками. Прямо в небо.
Люди ще вірять, що все минає.
Дивно так думати. І не треба.

Я із минулого – зовсім інша.
Зовсім нема ні жалю, ні болю.
Я не сумую й не плачу більше.
Ні за минулим, ні за тобою.

Ти із минулого – мій чужинець.
Так я тебе називаю вперше.
Крихту за крихтою наодинці
Знову збираю цю пам’ять вперто.

Ми у минулому – на розпутті.
Кожен собі обере дорогу.
Є ще надія, що є майбутнє.
Тільки нема ні тебе, ні Бога.

 

Забуті сни

І не сумно, але ж і не весело:
Пригадались забуті сни.
Пригадались минулими веселим.
Заблукали думки у них.

Доки снилось – була щасливою.
Не боялась дощу і вітру.
І здавалась такою сміливою
І собі, і тобі, і світу…

І від тебе втікала світ за очі,
І від сяйва твоїх очей.
Не боялася бути зайвою.
І для тебе була дощем.

У долоні до тебе падала.
Полонила думки і сни.
Була казкою і баладою,
Була поруч впродовж весни.

Розбудив на світанку байдужістю
І холодною зливою вітер.
Сон минув. І я стала байдужою
І собі, і тобі, і світу..

 Так сумує серце

Так сумує осінь, коли листя
В темряву зриває лютий вітер.
Це тоді калинове намисто
Вже не може вересень зігріти.

Так сумує літо, коли злива
Голосно крокує понад степом,
Втоптуючи в землю цвіт мінливий,
Втоптуючи в землю навіть небо.

Так сумує травень за весною,
Ніби відчуваючи прощання.
Так сумує серце за тобою,
Ніби ми побачились в останнє.

Так сумує срібло сивих віхол,
Сонцем потривожине зимовим.
Так сумує ніч, але той відчай
Змінює світанок днем чудовим.

Так сумують очі за сльозами,
Сонце проводжаючи до ранку.
Так сумуєш ти, коли віршами
Сам собі ятриш забуті рани.

Так сумує день, коли згасає,
Заздрячи майбутньому і небу.
Так сумую я, коли минає
День і ніч – як вічність – і без тебе.

 

Ти все сказав

Ти все сказав мені сьогодні.
Своїм мовчанням все сказав.
І відпустив мої долоні,
Хоч досі міцно їх тримав.

Ти все сказав мені словами,
Яких іще не говорив.
І зараз прірва по-між нами,
І слів не сказаних порив…

Та вперте серце, наче злодій,
Шукає щирості в словах.
Хоч кожне слово, кожен подих -
Якась непевність, навіть страх.

І нащо знов шукати винних
У тім, що знову нас нема.
У серце кожного невпинно
І неминуче йде зима.

 Не про нас

Була злива. Хоча й не осінь.
То прощались… Але не ми.
І даремно ховали сльози,
І ховалися між людьми…

Він її не тримав в обіймах.
Він боявся її очей.
Хоч була ще одна надія,
Та й її він розбив ущент.

І мовчали вони – обоє,
Хоч шукали потрібних слів.
Було надто багато болю -
Він збагнути того не вмів.

А вона не могла чекати.
Ій хотілося утекти…
Приховати примарну втрату
І спалити між них мости…

І ніколи його не чути,
І не бачити більше зовсім…
І забути його! Забути б…
Але злива… Хоча й не осінь…

І прощались вони. Востаннє.
Хоч далеко ще до зими…
Ніби в них не було кохання…
Як же добре, що це не ми!
 

 Диво

Несподівано усе сталося:
Моя доля в твоїй руці.
Може й добре, що я зосталася
Вітру подихом на щоці.
Може й добре, що стільки років
Не шукали в серця стежок.
Було різних багато кроків,
А тепер – вирішальний крок.
Дивним образом, як з туманів,
Виринав ти з-поміж зірок.
Але я не пишу романів,
Не читаю дурних книжок.
Може й добре, що все раптово.
І дитячих не буде сліз.
Ти у сни мої кольорові
Випадково, мабуть, проліз.
І не знаю, як пояснити,
Що у серці моєму сталося.
І чи зможу я пережити,
Якщо спогадом лиш зостануся?
Може й добре, що стільки років
Не змогли загубить зв’язку.
Я щаслива, що ти – не просто
Якийсь запис в записнику.
Може, я і дарма радію.
Може, нас ще чекають втрати.
Але я тобі справді вірю.
І напевно, ти маєш знати,
Що ніколи, ніяк, нізащо
Тебе в часі не загублю.
Ти – це диво моє і щастя.
І я дуже тебе люблю.
 

Вірність

Я сховаюсь від темряви ночі
Серед сяйва яскравих зірок.
Я прощатись не вмію й не хочу.
Буде зайвим для нас такий крок.

Все за нас не вирішує доля.
Може, все це й не варте слів.
Я сховаюсь від свого болю,
Щоб здолати мене не смів.

Я сховаю від тебе серце
За дощами або під снігом.
І згадаю тоді усе це,
Коли очі затьмарить ніжність.

Я тебе не забуду. Не варто
Про кохання – його нема.
Я залишу любов на старті,
А на фініш прийду сама.

Я залишу тебе. А пам’ять?
Час лікує. Ти сам казав.
Я не знаю, що буде далі.
Все, що хочеш. Вирішуй сам.

І не зможу тікати вічно,
Бо не вмію брехати в очі.
Може, в тім полягає вірність,
Що забути тебе не хочу.

Доля грається знову нами,
В різні боки нас розкидає,
Замітає стежки снігами…
Але вірності не здолає. 

 

Вчера мне приснилась война

А знаешь… Вчера мне приснилась война.
Война! Представляешь! Без всякой причины.
Хоть, вроде, казалось, прошли времена,
Где женщины плачут, где гибнут мужчины.

Приснилась война. И за окнами дым.
Но страшно не это. А страшно другое.
Мне снилось… Солдат умирал молодым,
Оставивший дома детишек с женою.

За окнами дым, а на улицах страх…
Мне снилось, как люди без дома скитались.
Мне снился тот ужас, застывший в глазах…
В агонии лица… и боль… всё смешалось.

Мне снилось, что мы не увидим весну.
Но в ужас меня приводило другое…
Мне снилось, что ты уходил на войну.
Лишь снилось. Но я умирала от горя!

И целая жизнь – будто сущий пустяк…
Во сне, как в бреду, “ты вернись!” – умоляю.
И кто мог подумать, что сутки спустя
Мой сон о войне… О войне!!! Станет явью.