Обласне вільне інтерв’ювання «Київщина: 1 місяць, 1 тиждень, 1 день»

24 лютого 2022 року, вночі почалося повномасштабне вторгнення в Україну російських військ. Першими на себе приймали удар жителі Поліської та Іванківської громад. Ми прокинулися від потужних вибухів зі сторони Білорусі. Війська окупантів просувалися швидко, стояв постійний шум, двиготіла земля. Всі були розгублені, не знали що відбувається навколо. Хто біг до магазину, хто до аптеки, хто складав тривожні валізки.     

На другий день війни в село в’їхала ворожа військова техніка. Вона просувалася в бік Кухарів. Коли підірвали міст, частина залишилась в Кухарях будувати понтонну переправу, а частина техніки вночі поверталась назад. На наступний день знову поїхали до Кухарів.

Дякуючи ЗСУ, колону техніки частково було знищено. Зрозумівши, що вони не дійдуть до Києва, орки стали окопуватись на окраїнах сіл. В перший же день обікрали два магазини.

Велися бої. Світло та зв’язок зникли. Ворожі гелікоптери літали дуже низько, ніби чіпляли дах. Ми жили в постійному страху, в одному селі із ворогом, який прицільно обстрілював сусідні села, де розташовувались позиції української армії. Ми жили на лінії вогню. У перші дні війни майже всі жителі села зійшли у підвал 8 квартирного будинку. Погребів у селі не має. Зрозумівши що небезпека серйозна, люди почали тікати з села, хто як міг.

Воїни ЗСУ активно обстрілювали рашистів на околицях села й ворог вирішив переселитися до центру. Зайняли школу, клуб, бібліотеку. Техніку розмістили за церквою.

Великою проблемою кілька днів були пожежі в лісах та полях  ̶  горіла суха трава і підходи до будинків. Одна жінка гасила вогонь та підірвалася на ворожій міні. На щастя  ̶  вона вижила.

 В результаті боїв було пошкоджено школу, житлові будинки, бібліотеку (пряме влучання). Дякувати богу, загиблих та закатованих у селі не має.

Отак і жили, відірвані від світу. Підтримували один одного продуктами, ліками. Моя сім’я ділилася з сусідами молоком, картоплею. Пекли свій хліб пригощали дітей. Війна зблизила та згуртувала людей. Ми щодня дивилися смерті у вічі. Навкруги стріляли без перестану, вдень та вночі. Ворожа авіація прилітала як за графіком, та скидала бомби на сусідні села.

Будинки господарів які виїхали, рашисти обкрадали, а в деяких і проживали. Все награбоване зносили до бібліотеки, школи, клубу, частину вивозили у ліс де окопувались під Руднею-Сидорівською.

Цілий місяць, я не могла потрапити на робоче місце у бібліотеку. Коли 31 квітня рашисти покинули село, я першим ділом побігла до бібліотеки. Заболіло серце: вВибиті вікна, немає частини даху, все перевернуто, стелажі на вулиці, купи сміття. Всюди ковдри, подушки, брудний одяг. Експонати у музейній кімнаті  ̶  знищені. Білі вишиті рушники використовували на пов’язки. Понівечили державну символіку, дитячі малюнки, знищили літературу про Атовців.

Зараз бібліотека потроху оговтується та приходить до ладу.

Пастушенко Тетяна Михайлівна,

бібліотекар Кропивнянської сільської бібліотеки-філії

КЗ ІСР «Іванківська публічна бібліотека» Іванківська ТГ