Козацького роду
До дня українського козацтва
Бісова душа, або Заклятий скарб: повість-фантазія / В. Арєнєв; іл. О. Продан. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – 220 с. : іл.
Це книжка, в якій поєдналися козацькі легенди, класична історія про пошуки скарбів і пригодницька література. Філософська повість з чудово відтвореним колоритом епохи.
Повість-фантазія «Бісова душа, або Заклятий скарб» написана відомим київським письменником, одним з кращих українських авторів фентезі, Володимиром Арєнєвим. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», що спеціалізується, насамперед, на науковій літературі, видав повість у чудовому оформленні, з абсолютно приголомшливими чорно-білими малюнками з вкрапленнями яскравих фарб, від знаного художника ілюстратора Олександра Продана. Біля чотирьох десятків кольорових ілюстрацій органічно вписуються в текст і доповнюють його. Художника цілком можна вважати повноправним співавтором якщо не тексту, то книги як такої. Це четверте видання повісті з 2003 року, що свідчить про те що «Заклятий скарб» варто прочитати. Особливо, якщо врахувати, що повість не просто перевидається, а допрацьовується автором, тобто перед нами не третє стереотипне видання, а третя версія твору – доповнена і перероблена.
Слід відзначити, що повість Володимира Арєнєва належить до тих не частих, в наш час творів, які створені з використанням української міфології та демонології. Склалася парадоксальна ситуація: українські читачі з великим задоволенням читають слов’янську фентезі, створену авторами Росії та Польщі, лунають заклики до українських авторів фентезі наслідувати приклад класиків, які з великим успіхом використовували розкішний вітчизняний фольклорний матеріал, але письменники-початківці воліють використовувати міфологію західноєвропейську, особливо в толкінівському варіанті. Чому так відбувається? Скоріш за все справа в тому, що західноєвропейські міфічні істоти докладно описані, систематизовані, розкладені по поличках і готові до негайного вжитку, а у випадку міфології української ми маємо здебільшого напівфабрикати наукових та науково-популярних видань, які потребують додаткової обробки для споживання пересічним читачем. А “зайвих” зусиль ніхто не любить.
Однак Володимир Арєнєв не побоявся труднощів, і не лише проштудіював відповідну літературу, але й творчо переосмислив отримані знання, створивши на основі народних уявлень свій власний фентезійний світ, багато в чому схожий, але не тотожний тому, який ми знаємо в основному з класичної літератури, народних казок та публікацій у засобах масової інформації пари останніх десятиліть. Світ органічний і логічний, такий, що людині, яка не цікавилась спеціально співвідношенням Яві, Нави і Вирію та різновидами нежиті й нелюді, він має здаватись цілком автентичним. Вовкулаки, упирі, берегині, баба Яга – чи не правда – знайомі з дитинства персонажі? В процесі читання, однак, виявляється, що насправді не такі вже й знайомі.
Певна річ, при таких персонажах головний герой не може бути пересічною людиною. І не є. Андрій Ярчук – козак-характерник, такий собі козацький чаклун, який вміє лікувати і навіть повертати з того світу, перекидатись на різних тварин, відводити очі та багато чого іншого. Йому якось врятували життя, і тепер він повинен відплатити послугою. Він отримує завдання заховати скарб, і не просто заховати, а заклясти так, як уміє робити лише він один.
Для виконання завдання слід пройти довгий шлях, частина якого пролягає через потойбіччя. Андрій вирушає в подорож, сподіваючись лише на свої вміння, шаблю та козацького коня, але по дорозі поступово обростає несподіваними супутниками, бажаними й небажаними, людьми і нелюдями, навіть нежиттю та умовно живими чарівними артефактами.
Повість починається як пригодницьке чтиво, та з кожним кроком до фіналу все більше перетворюється на філософську повість про сенс життя, про вірність та зраду. Про борги, які слід віддавати, про самопожертву та жертву чужу, про ціну, яку доводиться платити за виконання обіцянок. Ярчук у своїй подорожі збирав докупи врожай свого життя: хороші й негідні вчинки, здійснені ним упродовж життя.
Вся ця філософія гармонічно поєднується з українською міфологією – величезним і досі необробленим матеріалом для фентезійних книг. Та й історичне тло книги правдоподібне. Прискіпатися зможе хіба що дуже скептично настроєний професор.
За легким, невимушеним повістуванням лежить ґрунтовне дослідження й кропітке узгодження розкішної української демонології зі складнопідвивертами семіхристиянської за формою й глибоко язичницької за суттю теософії українського народу. Достеменність побуту й подієвості часів козаччини, буденність і монотонність мандрівки напрочуд органічно поєднуються із магічними чинами характерника, божественним промислом і невідступним потойбічним утручанням з відпочатково властивою українській культурі нерозривною взаємозумовленістю, взаємодомовленістю навіть. Сюжет замішано й хитросплетено на міфологічній симфонії неоднозначності, невивершеності «добра» чи «зла», «очевидного» й «видимого», «суті» й «сутності».
Розгортаючи цю книжку, мимоволі поринаєш у сусідній історичний вимір – мова, канва й звороти викладу пашать автентикою, що без втрат пережила адаптацію для сучасного юного читача, та безумовно збагатять його буденний лексикон. Події розгортаються неочікувано й захопливо, стежка пригод характерника Ярчука і його малого супутника, звивиста й стрімка, виринає то по цей, то по той бік світів. Композиція тексту насичена й виважена – тут у міру героїки, батальності, містики, фольклору й добірної козацької фільозофії. За соковитим ярмарком перевертнів, русалок, упирів, берегинь, дводушців та майстерної авторської демонотворчості заховано й дидактичні скарби ненав’язливих співроздумів про безжаль власної честі й милосердя, скерованих назовні, розважливі витоки звитяжності й м’яку вдачу істинної сили, переступ і невід’ємне право покути.
Аудиторія книжки якнайширша: «Бісова душа» однаково добре надається як до читання вголос, так і до «асистентського» прочитання разом із молодшими школярами. Буде цікавою для самостійного вжитку решті вікових категорій від середньої школи до пізньоакадемічного віку, кожному читачеві, що кохається в козацькій магічній романтиці, а надто тим, хто ще не захоплений цією безсмертною й невичерпною цариною.
Аренєв, В. Заклятий меч , або голос крові : повість-фантазія / В. Аренєв; іл. О. Продан. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2020. – 168 с. : іл.
Володимир Аренєв написав своєрідне продовження історії «Заклятого скарбу». Хоча, коли чесно, «Заклятий меч» – це не зовсім продовження «Заклятого скарбу». Радше окрема історія, легко пов’язана зі своєю заклятою попередницею.
Спонукою до нової розповіді стала реальна подія. Якщо поглянути на сторінку 17, то можна побачити меч, намальований точнісінько за реальною археологічною знахідкою ‒ так званим «мечем вікінга», знайдений чорними археологами на Львівщині. Він виявився скандинавського походження. Тобто його власник чи продавець привіз цей меч із Півночі на територію сучасної Львівщини. «Меч вікінга» спробували вивезти за кордон, проте зусиллями багатьох ентузіастів 2019 року реліквію все ж повернули Україні й передали в музейну експозицію у Винниках (Львівська область).
Ця історія дала поштовх для сюжету «Заклятого меча». Як говорить автор: «Я почав себе запитувати: а звідки вікінгський меч взявся на наших землях? Що змусило людину, яка жила десь там на Півночі, приїхати сюди?» Ось письменник і вифантазував неймовірний родовід меча, вплівши у сюжет і елементи скандинавської міфології, і мотиви українського фольклору, й алюзії на новітнє класичне письменство.
Формально ця повість – приквел до «Заклятого скарбу. Втім, читати обидві книжки можна цілком незалежно одна від одної – але після однієї краще взятися за другу. Деякі епізоди «Меча» видадуться ледь не ремейками відповідних сцен «Скарбу», але на новому рівні майстерності, а дві окремі історії утворять… ні, не цілісність, але систему перегуків і віддзеркалення. Вже читаючи пролог «Меча», можна звернути увагу на те, що прізвище героїні, нашої сучасниці, – «Ярчук» – таке саме, як і у старого козака Андрія у «Скарбі», а варяг Сноррі на прізвисько Ярий – вочевидь, далекий предок їх обох. Але – навіщо це? що їх усіх об’єднує? Так, «Заклятий меч» – і про це теж.
Зв’язки існують не лише в часі, а й у просторі: Арєнєв не раз казав у інтерв’ю, що його дратує, коли в популярній літературі Давню Русь зображують «річчю в собі», поза її міжнародними контактами. Але ж для письменника найцікавіше – контактами міжкультурними. Тому повість, яку від початку заявлено як історію «про нас», раптом після прологу стає стилізацією під скандинавські саги.
Старезний курган береже безліч жаских таємниць. А вночі на Івана Купала, як водиться, відкривається вхід в іносвіття. І виходить з нього кінь з вінтажною збруєю, світяться, переблискують якісь нетутешні вогні. Та ще й цілком прозаїчна українська бабуся-біолог виявляється опікункою чарівних істот. Її внучка-блогерка й хотіла б себе переконати, що все це фільмова постановка, дешеві декорації, але ж бабуся посилається на збережені в поколіннях їхньої сім’ї передання.
Сноррі на прізвисько Каламар помстився за загибель своєї родини і змушений тікати спочатку до Гольмґарда, потім до Альдейґ’ї та Палтеск’ї і аж нарешті до Кьонуґарда. Новгород, Ладога, Полоцьк, Київ – скандинавські назви працюють не лише на ефект очуднення. Це перетин культур і – як-не-як, перед нами фентезі – перетин пантеонів, своєрідна «метаміфологія». Там, на Півночі – Одін зі своїми круками, тут – Небесний Коваль та істоти, яких краще не називати на ім’я. Що менше ми знаємо про те, у що насправді вірили східні слов’яни тисячу років тому (а знаємо мало, значно менше, ніж твердять популярні й цілком дилетантські «Енциклопедії слов’янської міфології»), – то менше знаємо, тим більша спокуса реконструювати й домислити.
З’явиться на сторінках книжки бог Одін із незмінними супровідниками-круками, мудра Брамниця, в якій пізнається таки ж звична фольклорна Баба Яга, мудрий Перевізник. Читачам пропонується довга мандрівка, яка врешті приведе до Славути й Києва тої епохи, коли ще добре пам’ятають князя – засновника міста.
Якщо вірити Володимирові Аренєву, уже й тоді в нашій чудовій столиці торгували на Сінному й Житньому ринках, та навіть Бабин Торжок був улюбленим місцем киян. І вікінги до крутих придніпровських круч часами припливали, шукати неймовірних майстрів, умілих ремісників. Бачимо неперевершених ковалів, “хитромудрих замковиків”, ювеліри-золотарі пропонують покупцям штудерні дорогоцінні вироби. У місті квітнуть усі ремесла, є попит і на зброю, й на сережки та персні.
Мальовничо виписані пригоди змушують згадати почуті в дитинстві казки і ще раз переконатися в мудрості засвоєних тоді моделей поведінки. Коли вже потрапиш недоброї ночі у заклятий ліс, то врятуй якесь бідолашне голодне ведмежа (варіантів у межах знань зоології безліч). Або нагодуй лисицю, або ще якесь добре діло вчини. І за добро віддячать добром, тобто в даному разі вкажуть дорогу до Брамниці, котра має несхитний намір зжерти своїх гостей.
Але коли в дитинстві ви не лінувалися не лише казки читати, а ще й загадки розгадувати, то ніяка Брамниця / Чаклунка / Баба Яга / Відьма не страшна. Загадки зрештою у них однотипні, маючи навички, перемогти в інтелектуальному змаганні не так і складно.
А врятувавшися з хати зловісної Яги, треба рухати сюжет далі. І оскільки це ж не класична казка, а сучасна повість із казковими мотивами, то узвичаєний перебіг подій, тобто стандартну фабулу, краще порушити. От і героїня-месниця Уляна змогла відмовитися від одвічного закону родової помсти.
Десь тут це торжество м’якої сили змушує згадати і про досягнення вітчизняного фемінізму, й про екологічні рухи сучасності. Дарувала своє прощення, не захотіла примножувати перелік жертв. Із певністю, що добро може спричинити добро, а горя й кровопролиття у всіх численних світах поменшає.
Арєнєв уміє працювати з фольклором саме тому, що розуміє: жодний сюжет і жоден мотив не існують самі по собі. За ними стоїть, має стояти певна складна єдність. Пані Брамниця: ось традиційна казкова відьма з піччю й кістками, ось трилика «біла богиня» (вигадана Робертом Грейзвом так майстерно, що в неї повірили всі), а ось – та, чию історію не знає ніхто, крім Арєнєва. Майже те саме з Ковалем-Перевізником, якого герої зустрічають біля Києва: його історичний прототип цілком очевидний – а от міфологічні нашарування постійно відкриваються нові й нові.
Мабуть, найближчий аналог тут – «Зоряний пил» Ніла Ґеймана (звісно, книга, а не попсова екранізація). Герої Ґеймана блукають Чарівною країною, стикаючись з обривками казок, пісеньок, легенд – бо кожна історія лише частина чогось більшого. І так само, як невід’ємною частиною «Зоряного пилу» були малюнки Чарльза Весса, ілюстрації Олександра Продана до «Заклятого меча» дають читачеві щось більше, ніж уявлення про героїв та антураж. Диявол – або, в цьому випадку, міф – у деталях.
У книжці є й чиста, самодостатня гра. Виявляється, уже в Києві ранніх княжих часів (Арєнєв завбачливо не вказує час дії) можна було знайти Пташиний ринок; Одін якоїсь миті ледь не починає цитувати дона Корлеоне: «Ти перепрошуєш мене, однак робиш це нещиро й без поваги». Не дуже приховані цитати з Гоголя та Шевченка читачі знайдуть самі. Такі жарти ніколи не виходять на перший план, бо знають своє місце. І вони, і майстерна робота з фольклором не мали би сенсу, якби повість не була єдиною розгорнутою метафорою. Або, радше, єдиним питанням. Що таке «голос крові»?
Ми чуємо голоси загублених душ, що тепер живуть у лезі проклятого меча; Сноррі та його супутниця Уляна шукають коваля, який міг би ці душі визволити, і шлях веде значно далі, ніж будь-хто міг передбачити. Голос крові – те, що пов’язує живих із мертвими; це благословення і прокляття. Принаймні у чотирьох персонажів повісті гинуть брати; кожному з чотирьох треба зрозуміти, як жити із цим. Як жити з пам’яттю, провиною чи вдячністю.
Повість уся тримається на лейтмотивах – подекуди очевидних, подекуди не зовсім, – і ось один із найпохмуріших: до вбивства підштовхує страх. Страх за інших, за своїх. Це може бути помилкою й безумом (історія Брамниці), важким вибором, за який треба буде платити дорогою ціною (Сноррі), може бути обов’язком (Сашко). Причини бувають різні. Так, смерть ворога може бути виправданою, а от радість від неї – ні. Тонка межа, дуже тонка.
Простір притчі дає змогу зробити правильний вибір, але і на початку, й наприкінці повісті ми опиняємося не в легендарному варязько-слов’янському світі, а тут і зараз, в Україні часів війни. І казковий меч – не вигаданий, а справжній, той самий, що його чорні археологи вивезли з території України й намагалися до Західної Європи. Зараз він повернувся до нас: реальність сама по собі стає потужною метафорою, перетворюється на притчу про людей, небайдужих до історії та пам’яті.
Так, світ «Заклятого меча» – це нерозривна єдність «мертвих, і живих, і ненарожденних». І служіння своєму краю – це належність до «землі, дерев, звірів та мерців». «…край зшитий з наших історій – тих, що лежать у землі, і тих, що живуть у пам’яті». Ми розповідаємо історії, творячи Історію; і ті, хто по той бік, приглядають «за тими, кого люблять». І тут «Заклятий меч» остаточно стає в контекст української літератури, її «ляндшафтних романів», таких, як «Ворошиловград», а до нього – «Подорож ученого доктора Леонардо», а до нього, як не дивно, – «Кайдашева сім’я»…
Бо йдеться не про богів і Брамниць, а про вдячність і відповідальність. Казка про легендарні передлітописні часи стає гострою, мов меч.
Читайте українське фентезі. І любіть Україну.
Список використаних джерел:
- Арєнєв В. Бісова душа, або Заклятий скарб: повість-фантазія / В. Арєнєв; іл. О. Продан. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – 220 с. : іл.
- Аренєв, В. Заклятий меч , або голос крові : повість-фантазія / В. Аренєв; іл. О. Продан. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2020. – 168 с. : іл.
- Бісова душа, або Той іще скарб: рецензія на книгу: Арєнєв Володимир. Бісова душа, або Заклятий скарб / Деспатi Като // Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія». – Режим доступу: http://publish-ukma.kiev.ua/ua/recenziyi/13-bisova-dusha-abo-zaklyatij.html. – Дата публікації: 14.11.2014.
- Братство скриньки, або Повернення характерника: рецензія на книгу Владимира Аренєва “Бісова душа, або Заклятий скарб” / Pouce Orteil // livejournal. – Режим доступу: https://pouce.livejournal.com/299049.html. – Дата публікації: 2013.11.02.
- Володимир Аренєв “Бісова душа або заклятий скарб”: рецензія / Роксанда // Blogger. – Режим доступу: http://roksanda789.blogspot.com/2014/06/blog-post_4096.html. – Дата публікації: 12.06.2014.
- Меч вікінгів і пригоди у середньовічному Києві: рецензія члена журі Віри Агеєвої на книгу “Заклятий меч” Володимира Аренєва, яка увійшла до короткого списку Дитячої Книги року ВВС 2021 /Віра Агеєва // BBC. – Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/features-59562323. – Дата публікації: 10.12.2021.
- Олаф Вертиязикий та чорні археологи / Галина Ткачук // BaraBooka. – Режим доступу: https://www.barabooka.com.ua/olaf-vertiyazikij-ta-chorni-arheologi/
- У ландшафті міфу: рецензія на книжку Володимира Аренєва / Михайло Назаренко // ЛітАкцент. – Режим доступу: http://litakcent.com/2020/11/10/u-landshafti-mifu/. – Дата публікації: 10.11.2020.
Підготовлено працівниками інформаційно-бібліографічного відділу, завідувач Людмила Соколовська
КЗ КОР «Київська обласна бібліотека для юнацтва».
