17 травня – День пам’яті жертв політичних репресій. “Биківнянські могили” та “Розстріляне відродження”

15/05/2020 816

Третя неділя травня Указом Президента України Віктора Ющенка №431/2007 від 21 травня 2007 р. встановлена як День пам’яті жертв політичних репресій:

«з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства». 2020 року цей день припадає на неділю, 17 травня.

Сухі факти Вікіпедії підказують, що «Традиційно, у День пам’яті політичних репресій вищі особо держави покладають квіти до національного меморіального заповідника «Биківнянські могили». Покладання квітів до пам’ятних знаків відбувається також по всій країні, відбуваються жалобні віче і церемонії».

Тепер «Биківнянські могили» є заповідником національного значення і найбільшим в Україні місцем поховання жертв політичних репресій 1937-41 років. У наші часи ця місцевість входить у Дніпровський район столиці, а раніше була глухим кутком лісу за півтора кілометри від селища Биківня.

У 1936-му році Київська міська рада відвела землі у Биківнянському лісі під Києвом «для спеціальних потреб», а саме – для поховання розстріляних у підвалах приміщення Київського обласного управління НКВС – по вулиці Липська, 16, де тепер розміщується Український інститут національної пам’яті. Тіла вивозили критими машинами, а перед самим наступом Німеччини у 41-му людей розстрілювали прямо біля виритих ям, щоб скоріше. Вироки в таких «бистрих» справах виносили не тільки суди, а й так звані «двійки» та «трійки» – спеціальні позасудові органи, що не були передбачені Конституцією, але здійснювали «правосуддя» над «ворогами народу».

Вироки виносились за списками. У списках значились митці і науковці. Наприклад, засновник Академії мистецтв, професор Київського художнього інституту Бойчук (із братом), письменник Савченко, поети Семенко і Скуба, член Президії Академії наук УРСР, директор інституту економіки Асаткін. Ознайомитись із списками можна в інформаційних центрах СБУ.

Під час поховань територія, звісно, була секретним об’єктом. У 41-му році, після окупації Київщини місцеві жителі почали знаходити тіла жертв. Цей факт використали на свою користь окупанти, розривши могили на огляд громадськості, як свідчення злочинів більшовиків.

Після звільнення Києва радянська влада знов засекретила інформацію і провела «показові розслідування» у 45-му, 71-му та 87-му роках. В кінці кінців було оголошено, що то поховання жертв фашизму. Впродовж роботи цих комісій було перепоховано близько 6 тисяч тіл та встановлено плиту, на якій викарбували, що там «поховано 6329 радянських солдатів, партизанів і цивільних громадян, знищених фашистськими загарбниками у 1941-1944 рр.»

Після «відлиги» у 89-му було сформовано четверту комісію, яка й постановила, що поховання у Биківні – діло рук сталінського уряду. Розслідування виявило особисті речі окремих жертв, завдяки чому встановлено прізвища осіб, заарештованих у 36-41 роках та страчених НКВС.

І тільки за часів Незалежності, у 2009 СБУ за документами встановило прізвища 14 191 особи. На сьогоднішній день співробітниками Меморіалу встановлено імена понад 18,5 тисяч осіб і роботи продовжуються. На думку науковців по всьому лісі може бути поховано від 50 до 100 тисяч репресованих. Територія Меморіалу, доречі, майже 240 гектарів.

Фактично Биківнянський меморіальний комплекс відкрито 1994 року. У 1995-му створено скульптурну частину з семи об’єктів, розташованих по дорозі від входу до братської могили (скульптор В. Чепелик, архітектор Г. Кислий). Бронзова скульптура чоловіка у повний зріст, вдягненого у чоботи, ватник, з речовим мішком в опущених руках є максимально правдивим образом, наближеним до життя, символом незчислених репресованих, особистості яких знеособлені, морально зламані.

Обабіч доріжки встановлені гранітні брили з написами: «Тут у 19 кварталі Биківнянського лісу поховані жертви політичних репресій», «Надорожче у вас – воля, ми оплатили її життям», «Ці сосни є свідками страшного злочину. Тут поховано тисячі невинно Убієнних. Поклонись праху їх. Вічна пам’ять». Ще на двох брилах вибиті хрести. Від початку меморіалу и далі у глибині лісу встановлено 87 металевих хрестів.

У 2001 Меморіальний коплекс змінив статус на Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» (в 2006-му надано статус національного). У тому ж 2001-му Меморіал відвідав Папа Іван-Павло ІІ.

У 2012 році на території заповідника, у присутності президентів Польщі та України, урочисто відкрито Міжнародний меморіал жертвам тоталітаризму 1937-1941 років, який складається з двох частин: українського Меморіалу та польського військового кладовища. Архітектори Меморіалу – український академік Л. Скорик, польські архітектори Р. Гловацький, М. Модерау.

Трагедія Биківні стоіть у одному ряді з такими злочинами як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський розстріл.

Існує думка істориків-любителів, що Бабин Яр також використовувався для поховання жертв НКВС, тому цю місцевість так ретельно «сховали» під дамбою, а потім забудували телецентром та будинками.

Розташування меж Бабиного Яру на сучасній території міста.

По Україні існує близько 18 місць захоронення жертв сталінських репресій.

У 1989 році голова КГБ УРСР М. Голушко направив Першому секретареві ЦК Компартії України В. Щербицькому секретного листа, в якому було перераховано виявлені місця поховань заарештованих та розстріляних громадян:

Бердичів – у районі єврейського цвинтаря;

Вінниця – парк культури і відпочинку, колишній міський цвинтар, сад по вул. Підлісній;

Дніпропетровськ – 9-й кілометр по Запорізькому шосе;

Донецьк – в районі шахти № 11 Кіровського району;

Івано-Франківськ – урочище «Дем’янів Лаз»;

Кам’янець-Подільський – російсько-фільварочний цвинтар та поблизу села Кам’янка;

Луганськ – окраїна міста, урочище «Суча Балка»;

Одеса – другий християнський цвинтар;

Полтава – в районі піщаного кар’єру поблизу села Макухівка, урочище «Триби»;

Суми – центральне міське кладовище;

Умань – братська могила;

Харків – лісопаркова зона;

Хмельницький – на одному з об’єктів колишнього обласного управління НКВД, де наприкінці 1960-х років було побудовано Центральний універмаг;

Черкаси – старий єврейський цвинтар по вулиці Т. Шевченка;

Чернігів – лісний масив в районі села Холявіно.

Розстріли й масові безіменні поховання відбувалися в 1937–1941 роках у Білій Церкві, Маріуполі Донецької області, Ніжині Чернігівської області, Золочеві й Стриї Львівської області, Чорткові, Бережанах, Кременці Тернопільської області.

Усі ці місця ховались радянською владою: іх заливали бетоном, відводили під будівництво або кладовища померлих від інфекційних хвороб.

Звісно, окрім обласних центрів такі місця є у кожному райцентрі. Лише в Івано-Франківській області розкопки проводились у 126 місцях. Страшна знахідка виявилась у містечку Войнилів (Калуський район), поблизу монастиря, де знайшли захоронення 300 тіл, з яких 52 дитини віком до 10 років. Висновки експертів збіглись із свідченням очевидців: цих дітей використовували для переливання крові пораненим співробітникам НКВС, оскільки у монастирі тоді розташовувався шпиталь.

Із подіями тих часів також пов’язане братське поховання 28 діячів культури, письменників, науковців, розстріляних 15-17 грудня 1934 року (м. Київ, Лук’янівський цвинтар, біля ділянки №7). Вбитих було зарито тут вночі, місце потім вказане дружиною Григорія Косинки. Братством Андрія Первозданного 18 грудня 1994 р. на цьому місті встановлений великий дерев’яний хрест з переліком всіх страчених.

Так зване «Розстріляне відродження» (або «Червоний ренесанс») ще одна болюча сторінка історії України у часи панування радянської влади. Це покоління 20-х і 30-х років 20 ст. в УРСР, яке дало високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру, кіно та філософії і було знищене сталінським режимом.

Ця назва «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю, польському князю, публіцисту та громадському діячеві. Вперше він вжив її у листі до Юрія Лавриненка у 1958 році, запропонувавши вислів як назву антології української літератури 1917-1933 років. Антологія з’явилась з ініціативи і коштом саме польського князя і представляла найкращі взірці української прози, поезії та есеїстики 20-30-х років.

Метафора «Червоний ренесанс» скоріше є самоназвою. Вперше вона з’явилась 1925 року у двох місцях, коли одночасно і незалежно один від одного вийшли книжка Олександра Лейтеса «Ренесанс української літератури» і поема «Заклик червоного ренесансу» Володимира Ґадзінського.

Про значення надбань цього покоління митців написано чимало. Скажімо одне: коли Комуністична партія СРСР зрозуміла чим ці надбання для неї загрожують, вона почала діяти звичними методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед багатьма митцями стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, Домонтович), еміграція (Винниченко, Маланюк) або писання програмових творів на уславлення партії «Тичина, Бажан). Більшість з них була репресована і розстріляна.

Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження» поділяються на кілька груп, обумовлених їх життєвим шляхом під час та після репресій. Першу групу, безпосередніх жертв терору, складають письменники Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вононий, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, хто був знищений фізично, страчені, померлі у концтаборах чи вчинили самогубство.

Частині репресованих й переслідуваних представників української інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах. Деяким вдалось втекти, як, наприклад Івану Багряному. Остап Вишня, відбувши строк, став слухняним співцем сталінського режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили 1957 р. до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третя група складається з діячів культури, які уникнули репресій, але через те, що їхні доробки були далекі від соцреалізму, вони також були засуджені владою. Творчість їх теж заборонялась, твори вилучались і знищувались. Переважна більшість цих митців померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від діяльності (Марія Галич), комусь вдалось емігрувати (Юрій Клен).

Четверта група, це митці, творчість яких або чітко відповідала нормам партії, або ж зазнала в період репресій значних змін. Страх за свою безпеку змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в ці часи, не мають високої художньої цінності і є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті також була знищена велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади й таким чином належать до покоління діячів початку 20 ст. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та ін. Дехто з них повернувся з еміграції, щоб включитися в процеси розбудови української літератури, культури та науки в УРСР (Микола Вороний, Антін Крушельницький).

Деякі митці тепер вже практично невідомі. Наприклад мало хто знає старшого брата Остапа Вишні, Василя Чечвянського (Василя Губенко) репресованого та розстріляного у 1937 році. Репресій зазнала також дружина та сини Василя Михайловича, який був учасником Пешої світової, починав як фронтовий журналіст-фейлетоніст і продовжив публікуватися в українських газетах та журналах після війни. На початку 1925 року Василь Чечвянський завідував філією газети «Известия» в Полтаві, потім працював у редакції «Червоний перець» у Харкові. Через свою популярність пережив нещасний випадок – напад психічно-хворого та втратив око. Після реабілітації 1959 року вийшли дві його збірки.

Таких забутих діячів – не один, і потрібна повторна реабілітація-нагадування молодому поколінню. День пам’яті жертв політичних репресій – один з таких днів, коли ми повинні нагадувати, просвітлювати, інформувати і згадувати життя тих, хто попав під колеса комуністичної машини.