Юрій Іванович Яновський

– український письменник та поет. Один із романтиків в українській літературі першої половини XX століття. Редактор журналу «Українська література», військовий журналіст, ветеран армії УНР.

Народився Юрій Яновський 27 серпня 1902 року в селі Майєрове (тепер село Нечаївка  Кіровоградської області), у заможній селянській сім’ї, яка вела свій родовід від козацької старшини.  З десяти років почав писати вірші. Знала цю «таємницю» мама, але перші дитячі рукописи, не збереглася.

У 1918-1919 рр. Юрій стає бійцем добровільної санітарної дружини в місті Єлисаветграді, бере активну участь у боях проти банди Никифорової. У 1919 році Юрій на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, у повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

У 1922 році оселився в Києві та поступив на електротехнічний факультет Політехнічного інституту. Підробляв собі тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Інженером не судилося стати, провчився лише два роки. Поблизу Майєрово вбили фінагента. Слідчі звинуватили в цьому дядька Юрія, Петра. Звістка про те, що на електрофакультеті вчиться племінник «убивці», докотилася до начальства. Яновського виключили з комсомолу. Хоча пізніше слідство знайшло справжнього вбивцю, юнак уже ніколи, незважаючи на всі свої зусилля, не зміг закінчити інститут.

Зате вже у політехнічному, почався його шлях у велику літературу. Тут він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п’єсу «Камергер». Тоді ж були опубліковані перші вірші. 1922 року в газеті «Пролетарська правда» надруковано першого вірша «Море» (російською мовою, за підписом Георгій Ней). Михайло Семенко, відомий київський поет, лідер футуристів, завідувач літчастини газети «Більшовик», помітив нове ім’я… Так і був Юрій Яновський залучений до літератури. У 1924 р. «Більшовик» видрукував його українську поезію «Дзвін», автор став позаштатним кореспондентом цієї газети. Там будуть видрукувані нариси письменника. Брав участь у футуристичному русі, як член «Комункульту» і «Жовтня» відвідував різні зібрання й дискусії. Саме тоді вчився відходити від стереотипів і шаблонів, шукати власної стежки, вносити в оповідання і вірші свіжий дух, фантазувати, мріяти – вічний неспокій передався йому від патрона Михайля Семенка. В ті роки заприятелював з Миколою Бажаном – разом працювали репортерами. В 1925 р. з’являється перша книжка оповідань Юрія Яновського «Мамутові бивні».

У 1925-1926 роках працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. Мистецтво кіно, яке щойно зароджувалося в Україні, вабить багатьох письменників. За сценарії засідають і Яновський з Бажаном. Незабаром його запрошують на посаду головного редактора Одеської кінофабрики, і Юрій Іванович з головою поринає в роботу, серед інших творів пише й кіносценарії. У 1926 р. навіть з’являється фільм «Гамбург» за сценарієм Юрія Івановича. Через його редакторський портфель пройшли фільми «Тарас Шевченко» і «Тарас Трясило» П. Чардиніна, «Борислав сміється» Й. Рони, «Вася-реформатор», «Сумка дипкур’єра» О. Довженка і багато інших. Власне, Ю. Яновський був художнім керівником Одеського «Голлівуду». Він переймався проблемами нового для української культури мистецтва – недарма його назвуть «добрим генієм українського кіно». Така творча яскрава особистість. як він, вирізнялася на тлі загальної маси. Це стало однією з причин звільнення його з посади в серпні 1927 року.

Іван Дніпровський, Юрій Яновський, Микола Хвильовий. Харків, 1927-1928

Михайло Семенко виїхав до Харкова, очолив там сценарний відділ ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Він і запросив до Харкова на роботу М. Бажана та Ю. Яновського. Саме в Харкові, тодішній столиці, вирувало літературно-мистецьке життя. Там були В. Еллан-Блакитний, Остап Вишня, П. Тичина, М. Куліш, там близько зійшовся з О. Довженком, відчув у ньому споріднену душу. Разом із О. Довженком молоді митці «почали жити одною комуною». Яновський стає членом ВАПЛіте, котру очолював М. Хвильовий. Стає редактором ВУФКУ.

У 1927 році він видав збірку оповідань «Кров землі» й узявся до «великої» прози – роману «Майстер корабля» (вийшов 1928 року). Протягом 1926-1929 років письменник працює над романом «Чотири шаблі». Провідна тема твору – романтико-героїчне зображення подій громадянської війни. Після виходу книги у світ на Яновського посипалися звинувачення в оспівуванні «націоналістичної романтики». Журнал «Вапліте» видруковує повість «Байгород» (1927 р.). У 1928 р. з’являється книжка поезій «Прекрасна УТ» (Україна трудова), роман «Майстер корабля», який наробив чимало галасу серед критики, особливо офіційної, партійної. Цей твір, а також цикл нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря» (1930) створено на основі досвіду роботи редактором кінофабрики.

Довелося авторові «реабілітовуватися». У 1935 році виходить його роман у новелах «Вершники», але його ігнорують в Україні, він же написаний «попутником», «націоналістом», Яновським, дарма що вже були спроби самореабілітації – до 15-річчя Жовтневої революції видано п’єсу «Завойовники». «Вершники» друкуються уривками в перекладі П. Зенкевича російською мовою в Москві, а вже потім і в Україні. У столиці СРСР влаштовується спеціальний вечір для обговорення роману. Письменника визнають нарешті «своїм».

1939 року Ю. Яновського нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора, дають квартиру у Києві, в письменницькому будинку. Офіційно визнаному письменнику довіряють посаду головного редактора журналу «Українська література» (під час війни видавався в Уфі, з 1946 року назва «Вітчизна»). Коли почалася війна, письменника разом із сім’єю евакуювали в Уфу. Залучає до співпраці найкращу творчу інтелігенцію, друкує нові твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, І. Кочерги і свої. Разом з письменниками Максимом Рильським, Іваном Кочергою, Петром Панчем, Натаном Рибаком брав активну участь в організації видання творів українських письменників в серії «Фронт і тил», у випуску літературних газети та журналу українською мовою. Під час другої світової війни Юрій Яновський працює військовим кореспондентом. В 1945 році на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу пізніше написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946).

1940 року виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») можуть бути умовно названі новелами-портретами. 1944 року збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання – «Яструбок», «Комісар», «Україна».

Найвизначнішим твором повоєнного часу став роман «Жива вода» (1947), де письменник втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи. Журнальна публікація роману була спочатку схвально сприйнята, але через якийсь час зазнала глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем. На Яновського знову посипалися звинувачення в контрреволюційності, націоналізмі та інших, на думку влади, гріхах. Почалися страшні часи для родини Яновського: письменникові зменшили вдвічі зарплатню, а потім і зовсім скасували її. Видавництво знищило 200 тисяч примірників його книги, а збитки списало на автора. Яновським довелося продавати свої речі, книги, позичати у друзів, щоб погасити борг. Яновський змушений був переробити цей роман згідно з принципами соцреалізму, перероблений роман під назвою «Мир» побачив світ тільки після смерті митця.

Після всього знаходить у собі сили, пише цикл «Київські оповідання». В них оспівано героїзм радянських людей під час війни, що його вселяла в них комуністична партія на чолі з Й. Сталіним… За «Київські оповідання» Яновському 1948 року дали Державну премію СРСР. Ось такі перипетії долі. За кожне своє піднесення доводилося платити велику ціну, і найбільша – компроміс із власною совістю й правдою. «Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір’я і премію», – занотує він у щоденнику. Ці слова були щирими – художник давно став невільником системи, правлячої ідеології, ним керували за принципом «батога і пряника».

Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п’єсу «Дочка прокурора», яка побачила світло рампи 16 лютого 1954 року, за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського. відбувається прем’єра п’єси Яновського «Дочка прокурора». Як сценарист Ю. Яновський також створив сценарій художнього фільму «Зв’язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).

У 1954 році письменника не стало. Помер Юрій Яновський 25 лютого. Похований на Байковому цвинтарі (ділянка № 2; надгробок скульптор І. В. Макогон, архітектор П. Ф. Костирко; встановлений в 1961 році). У рідному селі письменника Нечаївка створено музей його імені.  На будинку Роліту в Києві, де з 1939-го по 1954 рік жив і працював письменник у 1958 році встановлена меморіальна дошка (барельєф, скульптор А. В. Німенко).

Юрій Яновський залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п’єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. Його справедливо називають сміливим новатором в українській літературі XX ст. Він – один із найяскравіших представників неоромантичної течії в ній. У царині як змісту, так і форми художніх творів ніколи не прагнув ходити чужими стежками, відкидав усталені схеми, банальності, трафарети.

За типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. «До безуму люблю степ, – зізнавався в «Автобіографії» 1925 року – Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть». А в «Міркуваннях про себе» писав: «Мета цілого життя – об’їхати землю по одному з меридіанів і на екваторі погріти спину». З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси довколишнього світу, вміння ту красу віднайти і передати. Все житгя йому буде огидною «буденна провінціальщина», яку він вважає «одвічним прокляттям української нації», напівінтелігентщина (нехтування знаннями і культурою, бездумне, споживацьке ставлення до життя). Він не міг уявити себе автором «земної, повзучої прози». Він був поетом: мислив образно, світ бачив образно. І вірші писав усе життя, хоча дедалі рідше.

Детальніша біографія та огляд творів Юрія Яновського, в виданні підготовленому працівниками інформаційно-бібліографічного відділу – Читай українське. Частина ІІІ: огляд творчості до ювілеїв українських літераторів: Ю. Яновського; П. Глазового; А. Дімарова; Д. Заянчківського; П.Сиченка / уклад. Л. О. Соколовська; КЗ КОР Київська обласна бібліотека для юнацтва. – Київ, 2022. – 45 с.

В фондах нашої бібліотеки Ви знайдете:

1. Яновський Ю.І. Вершники: роман / Юрій Яновський; ілюс. Овчинникова. – Київ: Дніпро, 1987. – 141с.
2. Яновський Ю.І. Вершники: роман / Юрій Яновський. – Харків : Фоліо, 2013. – 107 с.
3. Яновський Ю.І. Оповідання. Романи. П’єси / Ю.І. Яновський; упоряди, примю, вступ. ст. М.М. Острика. – Київ: Наукова думка, 1984. – 574 с.
4.  Яновський Ю. І. Чотири шаблі: романи; оповідання / Юрій Яновський; упоряд. та передм. К. П. Волинського. – К.: Дніпро, 1990. – 366 с.
5. Яновський Ю.І. Чотири шаблі: роман / Юрій Яновський; коментарі Г.І. Хоменко; худож. – оформлювач О.Д. Кононученко. – Харків: Фоліо, 2014 – 139 с.