Павло Прокопович Глазовий

– український письменник, поет-гуморист і сатирик, автор книг для дітей.

Народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка, той час Кіровоградщини (нині  Миколаївська обл.) в сім’ї хлібороба. Вже за походженням він був «неправильний». Його батько – заможний селянин, мати – донька священника. Глазові мали худобу, землю, дбали про господарство, шанували Бога. Та комуністи мали інше уявлення про народне щастя – все забрали, залишивши сім’ю бідувати. У 1932-33 рр. його сім’я перетерпіла страшний голод. Тоді помер його молодший брат. Павло Прокопович пізніше згадував, як на його очах селяни намагалися прорватися до міста, а солдати в будьонівках з червоними зірками не пускали їх на потяги й завертали назад.

Після закінчення педагогічної школи, деякий час пропрацював учителем молодших класів у м. Новомосковську. У 1940 році був призваний служити в армії. Пройшов Велику Вітчизняну, стояв на захисті Ленінграду до останнього дня блокади. Потім відіслали до Азербайджану, звідки демобілізували аж у 1947-му, через два роки після війни. За військову службу він отримав три ордени, проте не дуже ними дорожив – по поверненню додому одразу пороздавав сусідським дітлахам. Таке ставлення до будь-яких державних нагород-брязкальців він проніс через усе своє життя. Більш наочним для Павла Глазового були інші нагороди від Комуністичного режиму: голодомори, репресії, постійна цензура його творів та безжальне переслідування критиків.

Писати Павло Глазовий почав ще у 3-му класі, проте тоді до сатири було ще далеко. Під час війни він складав вірші – військові, ліричні. Чесно описував усе, що бачив на війні. Як показав їх своєму колишньому вчителеві, той за голову взявся: «Ти що, за таке посадити можуть!». Павло передивився їх критично, одібрав половину й надіслав до редакції журналу «Молодий автор». Та йому знову поталанило – обійшлося лише зауваженням редактора, що за такі вірші йому світить Сибір. Й ось тут його перемкнуло – він раптом став писати гуморески. Що не можна було казати прямо, те можна було висміяти. Там, де не можна критикувати систему, можна було піддати критиці її окремі прояви.

Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, писав там сатиричні оповідання для студентської стінгазети. Його друзі були в захваті, вони і вмовили надіслати твори до журналу «Перець». Гуморески потрапили до Остапа Вишні, що на той час працював у журналі, і той одразу ж угледів у хлопця великий талант. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. Тож, не закінчивши Криворізького педінституту, переводиться до Києва, на філологічний факультет Київського педагогічного інституту, закінчив 1950.

Друкуватись Павло Прокопович почав з 1940 року. Виступав як гуморист і сатирик, працював переважно у жанрах співомовки, віршованої гуморески. Популярності творів Глазового сприяла властива його розповіді епічність. Кожна гумореска лаконічно і недвозначно вказувала на сучасність. Морально-етичні погляди, щоденний побут, праця і відпочинок народу – це і є той плідний грунт, на котрому зростали гумористичні твори Павла Глазового. Доречна комедійна вигадливість, простота і виразність мови та ситуації, точність громадської оцінки явища забезпечили його гуморескам належний ідейно-естетичний ефект.

Одинадцять років (1950-61) поет працював у редакції «Перця» на посаді заступника головного редактора, поєднуючи основну працю з діяльністю у студії молодих гумористів при журналі. Усмішки Глазового друкувалися чи не в кожному номері, а завдяки його таланту адміністратора, наклад «Перця» за ці роки виріс до 3,5 мільйонів примірників! Саме звідси його слово пішло в народ, і незабаром жоден вечір у сільському клубі, жоден урядовий концерт не обходилися без гуморесок Глазового. Влада побоювалась гострого пера Павла Прокоповича і прихованої поміж рядками критики у свою адресу. Самого Глазового заборонити було неможливо, тому совєцька влада була змушена миритися з його віршами. Але, як помста від неї, книжки виходили дуже обмеженим накладом і офіційних державних нагород поет не отримував.

На великій сцені з творами Глазового вперше виступив неперевершений Андрій Сова, а потім – Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. Простий люд одразу визнав Глазового за свого, за його вміння сказати так, що багато чого залишалося між рядками, а за роки «комуністичної свободи слова» люди в цьому стали вже аж занадто грамотні. Хто ж іще міг у часи майже безперервної боротьби з націоналізмом, без наслідків сказати всім, хто став «змоскалюватися»: «…Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика та не знає мови». Кажуть, що від гострого й влучного слова Глазового був у захваті тодішній «генсек» України Щербицький, але «на місцях» була негласна перестраховка «не пущать», прикрита єзуїтською формулою: «Не рекомендується!». Нілі Крюковій були навіть якось на рік заборонили читати Глазового зі сцени.

Як у творчості, так і в житті Павло Глазовий був людиною принциповою й безкомпромісною. Через це в 1961 році він і пішов із «Перця». Після чого працював деякий час на радіо редактором музично-гумористичної програми, потім став заступником головного редактора в журналі «Мистецтво», фактично очоливши відділ «Новини кіноекрану». Писав репризи для цирку та інтермедії на телебачення, зокрема для Штепселя й Тарапуньки.

З 1968 року, ставши членом Спілки письменників, Павло Прокопович Глазовий переходить на творчий хліб. І, звичайно, творчу долю поета-гумориста також не назвеш безхмарною. Попри всенародну любов, негласні чиновницькі «палиці в колеса» супроводжували його до кінця життя: вихід книжок постійно затягувався, видавали їх по 3 тисячі при заявці на 40 тисяч. Але найстрашніше – «чинуші» намагалися його не помічати.

На початку 70-х років українська культура знову опинилася під пресом влади. Почалися гоніння на українську мову. Прискіпувалися навіть до схвалених радянською владою митців, доста було лише того, що вони просували українське слово. Глазовий завжди активно захищав українську мову, проте під нього підкопатися не могли, адже відверто радянський устрій він не критикував. Твори Глазового були гострі, але відвертої антирадянщини в них не було. Щоб провчити «неслухняного» сатирика, причепилися до партвнесків, пов’язаних з партобліком у журналі «Соціалістична культура». Павло Прокопович зміг себе «відбілити»,та це нікого не цікавило – організатори цієї диверсії досягли своєї мети: поет потрапив до списку «неблагонадійних», і років сім його твори були під негласною забороною. Та все одно їх з естради читали. Глазового продовжували запрошувати виступати в філармонії і до бюро пропаганди літератури, бо це були справді «касові» виступи – вільних місць не було.

Першу нагороду (Лауреат премії ім. Остапа Вишні за збірку «Сміхологія»), гуморист отримав вже в 1988 році, коли СРСР впевнено і безповоротно попрямував каменем униз.

Після розпаду Совєцького Союзу, народне визнання нарешті вийшло на державний рівень. Хоча склад людей при владі змінився тільки формально, «чинуші», перефарбувавшись з червоного кольору в жовто-блакитний, все ж ігнорувати великого гумориста в умовах несподіваної «незалежності» не мали змоги. Як наслідок, нагороди «посипались» одна за одною: у 1996 році поет стає перший лауреатом премії ім. Петра Сагайдачного, а в 1997 році, за вагомий внесок Глазового в українську літературу, його нагороджено орденом «За заслуги». Його читали, запрошували, цитували. Тепер не було потреби приховувати свої думки, і він писав усе, що думає. Усе, що думає і про тодішню владу, і про їхні діяння, і про нехтування українською.

Але тут письменника вдарило з іншого боку – економічного. У доведеній «вмілими» керманичами до крайнощів Україні за десять років незалежності книговидавнича справа зовсім перестала фінансуватися на державному рівні. Видавництва позакривались, а ті нечисленні, що ще працювали, друкувати його за свої кошти відмовлялись, а власних він не мав. Сам Павло Глазовий жив тоді дуже бідно. Та його врятували небайдужі прихильники його творчості, зокрема, з української діаспори. Усі книги маестро видавали тоді за їхні кошти, вони навіть допомагали йому з побутовими питаннями.

У вільній Україні Павло Глазовий ще багато встиг зробити. Ще написав чимало чудових творів, його часто читали зі сцени, навіть існувало кілька колективів, що виконували пісні на його вірші. Він до останнього намагався популяризувати українське слово, зокрема, на Донбасі. Писав не тільки гуморески, а й лірику і для дітей. Тематика його творів теж дуже різноманітна – від побутової (до якої він частіше вдавався за часів СРСР) та культурної до гостросоціальної та політичної (що характерніше для українського періоду). І кожен в його творах знайде щось таке, що зачепить саме його.

Останні роки його життя були далеко не безхмарними. І все ж, попри негаразди, Павло Прокопович працював щодня самовіддано. В «Архетипах» – останній книзі, виданій при житті Павла Прокоповича, від відомого гумориста «перепало на горіхи» вже сучасним політикам-чинушам», а разом із ними різним «нацменшинам», що за роки комуністичного терору забули про свій статус гостя в Україні і відчули себе «панами». Після чого до поета, вже посмертно, прийшла нова хвиля «визнання» від «нової української влади» – його стали ігнорувати ще відвертіше. Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49б).

Вся гумористика та байкографія Павла Глазового свідчить про глибоку природність і необхідність сміху – зброї у людському житті. Його слово було могутньою зброєю – гострою, влучною, дошкульною. Було і назавжди залишиться в арсеналі нашого поступу, тяжкого, але нездоланного поступу вперед, до кращого життя. Світлий образ Павла Глазового, його усмішка, його народне слово залишаться з нами назавжди, бо він поет воістину народний.

Детальніша біографія та огляд творів Павла Глазового, в виданні підготовленому працівниками інформаційно-бібліографічного відділу – Читай українське. Частина ІІІ: огляд творчості до ювілеїв українських літераторів: Ю. Яновського; П. Глазового; А. Дімарова; Д. Заянчківського; П.Сиченка / уклад. Л. О. Соколовська; КЗ КОР Київська обласна бібліотека для юнацтва. – Київ, 2022. – 45 с.

Твори

Поеми: «Слався, Вітчизно моя!» (1958), «Куміада» (жартівлива поема,1969).

Поетичні збірки сатири та гумору: «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (1967), «Мініатюри та гуморески» (1968), «Усмішки» (1971), «Смійтесь, друзі, на здоров’я» (1973), «Байки та усмішки» (1975), «Весела розмова»(1979), «Хай вам буде весело» (1981), «Сміхологія»(1982), «Вибрані усмішки»(1992), «Веселий світ і Чорна книга» (1996), збірка «Сміхослов» (1997), «Сміхологія, вибране» (2003), «Архетипи. Гумор. Сатира.» (2003).

Видання за ініціативи сина Олекси у видавництві ФОП Стебеляк, посмертні: «Сміхологія, видання третє доповнене» (2007), «Сміхологія, видання четверте» (2007), «Байкографія, видання третє» (2008), «Архетипи, видання друге» (2009), «Куміада. Для дітей і дорослих.» (2009), «Веселі гуморески» (2010), «Школярикам. Гуморески. Баєчки.» (2011), «Сміхологія» (2013), «Дорослі гуморески» (2013), «Про Пончика, Батончика та Білого Слоника. Славний воїн Печериця» (2013).

Книжки для дітей: «Пушок і Дружок» (1957) в співавторстві з Федором Маківчуком, «Старі друзі» (1959), в співавторстві з Федором Маківчуком, «Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958) у співавторстві з Богданом Чалим, «Іванець-Бігунець» (1963), «Як сторінка, то й картинка» (1964), «Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965), «Перченя» (1966), «Школярикам. Гуморески. Баєчки.»(2011), «Про Пончика, Батончика та Білого Слоника. Славний воїн Печериця» (2013).

Інші твори: «Двомовний кум» («Архетипи» 2009), «Кум-президент» («Архетипи» 2009), «Соловки, соловки…», «Ображена Сара», «Очманілий ребе», «Бородате чудо», «Клани і гетьмани», «Маланці», «Дядько їсти хоче», «Заморські гості», «Заноза», «Красотульки», «Кто шумєл?», «Мова величава», «Не в своїй тарілці», «Серед темної ночі», «Спілкування», «Турок», «Еволюція», «Найважча роль», «Похвала».