Моє життя в окупації. З досвіду працівників Бородянської центральної бібліотеки
Обласне вільне інтерв’ювання «Київщина: 1 місяць, 1 тиждень, 1 день»
Матеріал подано без змін
Я завжди знаходилась біля своїх дітей. Мені здавалось, якщо я буду поряд, то з ними нічого поганого не станеться. Коли почалася війна, я дуже злякалась за їх життя і весь час молилась Богу, щоб він вберіг нас від біди…
25 лютого у мене було свято – 50 років від дня народження. Ось і «відсвяткувала» свій ювілей під вибухи і з гіркими сльозами на очах. А взагалі, перший тиждень війни я постійно плакала.
26 лютого вранці вийшла з хати (проживаю в с. Небрат, в п’яти кілометрах від Бородянки) і не могла зрозуміти, що відбувається. Стояв страшенний шум, двигтіла земля. Всі сусіди повиходили на вулицю і тут з-за повороту показався перший танк, другий, і ще, й ще… ціла колона, потім друга. Вони йшли на Бородянку, а ми стояли заціпенілі і дивилися на них. Вони так зухвало й нахабно проїжджали моїм рідним селом, що не можна було на це спокійно дивитись. У мене почалась істерика, я плакала і не могла спинитись. Ми були на вулиці, аж поки не пройшла та ворожа техніка. Було дуже страшно. Ми не знали, що нас чекає завтра, післязавтра…
Жили в постійному страху. Поки було світло і зв’язок, ми хоча б знали, що відбувається в країні. А коли 7 березня рашисти окупували село, то світло й зв’язок зникли. І тоді почалося найстрашніше, – життя з ворогами в одному селі. Вони позаймали порожні будинки, техніку поставили в городах, у дворах, на вулицях перед хатами. За декілька метрів від мого будинку вони зробили блок-пост. На дахах найвищих будинків засіли снайпери. Вороги поводились в селі, ніби в себе вдома.
Ми щодня дивились смерті у вічі. А смерть ходила і їздила по вулицях, літала в повітрі. Стріляли безперестанку і вдень, і вночі. Снаряди літали над нашими хатами. Коли був бій в сусідньому селі, то кулі свистіли прямо над нашими головами, хоча ми й не одразу зрозуміли що воно таке свистить. Коли усвідомили небезпеку, – побігли рятуватися.
Спочатку, коли їхала ворожа техніка, ми ховались, а потім вже звикнувши до того, що вони постійно їздять туди-сюди на своїх танках і «бетеерах», перестали звертати на них увагу, ніби їх не існує.
Була весна, ми займалися своїми щоденними турботами: загрібали біля хат, працювали у дворах і городах. А моя сусідка навіть на вулиці кожного дня замітала, щоб показати окупантам, що не боїться їх.
Ворожі гелікоптери літали дуже низько. Здавалося, що ось-ось якийсь зачепиться за дах будинку. Ти стоїш у дворі, а над будинком висить оце залізне страхіття з наведеним на тебе дулом. І ти не знаєш, що у голові того нелюда і який у нього наказ. Адже ще на початку березня ми на власні очі бачили ті літаки, які, пролетівши над нашим селом, скинули бомби на Бородянку.
От так і жили. Відірвані від усього світу, без світла і зв’язку, без хліба. Страшно, коли ти висипаєш останню жменьку муки, коли виливаєш останню краплину олії і не знаєш ̶ коли буде можливість щось купити. Але люди допомагали один-одному, підтримували і ділились останнім. Ця війна зблизила, згуртувала людей.
Дякувати Богу і нашим захисникам, що у моєму рідному селі нема зруйнованих будинків, люди пережили окупацію і всі вижили.
Ніна Зайцева,
провідний бібліотекар відділу обслуговування
Бородянської центральної бібліотеки