Кохання і Любов Володимира Винниченка

«Єдиний сенс, єдиний інтерес у житті – любов, – писав В. Винниченко. – Любов є зв’язок із світом; вона поєднує з предметами, явищами і людьми. Але уміння, здатність любити є така сама трудна, як і всяка інша здатність. Через те заповідь «Люби ближнього, як самого себе» має таку саму рацію, як заповідь: «Будь талановитим і геніяльним». І як нудно, сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любови навіть талановиті».

181-710x434

У В. Винниченка надзвичайно цікава і глибока філософія любові. У своєму етико-філософському трактаті «Конкордизм – система будування щастя» він писав: «Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би (хотіла б) мати за матір (чи батька) дітей твоїх». В. Винниченко казав: «Кохання – це зойк крови, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл.

Любов – це вростання, це просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що може задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.

Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця.

Кохання приходить зразу, в один мент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано.

Любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю.

Кохання любить тільки себе і для себе. Коли страждання коханого дасть насолоду, кохання шукатиме тільки страждання коханого.

Любов оддає себе для любого. Страждання любого виключає радість люблячого.

Кохання є цвіт, з якого виростає рідкісний овоч – любов. Без цвіту немає плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється на плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любови».

Жінки В. Винниченка любили віддано і відчайдушно і, потрапивши у поле його незбагненої притягальної сили, готові були заради нього на все. Наприклад, Катерина Голіцинська, аналізуючи свої почуття до В. Винниченка, зізнавалася: «Я колись дійшла до такої слабости, що скажи він одне лише слово – і я пішла б сліпо за ним, куди він би схотів, перевернувши цілком догори ногами своє життя…»

А він охоче заводив романи з багатьма жінками, слідуючи в житті своєму ж принципу: «Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця». Любов’ю В.Винниченко називав почуття до тієї жінки, від якої б хотів мати дітей і створити сім’ю. Таку жінку-обраницю він шукав дуже довго, а в ході цього пошуку заводив романи, ставив експерименти із закоханими в нього жінками, спостерігав за розгортанням любовних сюжетів, а потім переносив їх у свої твори. Часом роман-флірт перетворювався на життєву драму чи навіть трагедію. Так сталося з Катериною Голіцинською, яка хотіла покінчити життя самогубством, Софією Задвиною, Марією Барановою, Аллою Пігуловою, Люсею Гольдмерштейн, стосунки з якою завершилися смертю їхнього сина. Часто ці стосунки з різними жінками тривали певний час паралельно, про що свідчить «рясне» листування в архівах. Коли читаєш ці листи, складається враження, що дійсність перетворилася на літературні сюжети, а часом навпаки, здається, що В. Винниченко «перевіряв» дієвість своїх ідей, експериментував у власному житті. Особисте життя В. Винниченка диктувало цікаві сюжети для творів, ставало дуже потужним (якщо не першим і основним!) стимулом для творчості. Ось для прикладу фрагмент із останнього листа В. Винниченка до Алли Пігулової: «Хіба ж я тобі, Алла, коли казав, що вимагаю від тебе любови? Хіба я замісць одних полових відносин хотів од тебе за це усього, як ти пишеш? Подумай, згадай все моє відношення до тебе і ти побачиш, що я від тебе нічого не хотів. Ти раз у раз говорила мені, що любиш мене надзвичайно. А я просто аналізував цю любов і казав, що сильна, справжня любов не допускає віддавання другому. Як би я тебе любив, я б не міг мати другої женщини, як це й бувало зо мною, коли я любив». Ці слова могли б належати комусь із Винниченкових героїв-експериментаторів. Життя, отже, перетворювалося на літературу.

vinnichenko

Десь у 1901 – 1902 роках В. Винниченко познайомився з Катериною Голіцинською. Пов’язувала їх спільна робота в Революційній українській партії, хоча пов’язувала і просто молодість (В. Винниченкові на той час будо 21 – 22 роки). Катерина любила В. Винниченка, хоча ця любов давала їй більше мук, ніж радості, адже вона була одружена з Євгеном Голіцинським, також діячем РУП і приятелем В. Винниченка. Вони листувалися і коли В. Винниченко був ув’язнений, і коли згодом до в’язниці потрапила Катерина. З листів видно, що Голіцинська страшенно ревнує його, він же, як пише В. Панченко, не то простодушно, не то «по-мефістофельськи» розпалює її почуття. Від жодної жінки В. Винниченко не приховував, що між ними тільки дружба, пристрасть, але ніякої любові, вони ж завжди розраховували на більше. Докоряючи В. Винниченкові за грубість, за страждання і муки, Катерина все одно закінчувала листа словами: «Я тебе все-таки люблю так, як ніхто тебе не любитиме…».

Однак настав момент істини. Головний Винниченків принцип «чесності з собою» не дозволяв йому лукавити, а тому він вирішує сказати Голіцинській правду: «Катерино! Мені соромно. Я не кохаю тебе; не кохаю так, як можу і хочу: не дріжить моє серце радістю на твою посмішку, не стискується холодом од сумного твого погляду, не живе тобою. Будьмо ж чесні і самолюбиві, – наші теперішні відносини образливі для нас. Мені дуже соромно. …І не того мені соромно, що я нечесно відношусь до Євгена, а того, що не можу прийти до тебе і сказати: «Я люблю тебе. Покинь Євгена і живи зо мною». Я чую, що се була б брехня, і досадно й соромно, і за тебе соромно. Соромно, що ти така, як инчі, не маючи чуття всередині, зверху не цураєшся знаків, що бувають тільки при коханню. …Досадно, що ти все це дозволила із одної тільки цікавости!

…Я хочу бути чесним, чистим, Катерино, я хочу сміливо і гордо дивитися сам собі в очі. Прости мені і забудь це все. Будьмо, як перше, товаришами… Але щирими, справжніми, не формальними товаришами! Правда, лучче було б, якби ти не «цікавилась»… Ти не сердишся на мене? Не сердься, Катерино. Володимир».

Однак стосунки з Катериною Голіцинською стають натягнутими, хоча й не обриваються – вони продовжували листуватися і в 1908 – 1911 роках. Саме на цей час припадають стосунки В. Винниченка з Люсею Гольдмерштейн (у дівоцтві – Максимович). Познайомилися вони десь наприкінці 1907 року в Женеві, а за кілька місяців поїхали на Капрі як досить близькі люди. Люся була старшою за В. Винниченка на два роки, їй на той час було 30, а Винниченкові – 28 років. Вона мала шестирічну доньку Олю. Подружнє життя з Михайлом Гольдмершейном, певно, не склалося, він жив у Росії.

Винниченкові листи такі, що напевно кожна жінка закохалася, повірила б у щирість і взаємність почуття, і мабуть, будувала б плани на майбутнє. Так було і з Люсею – вона любить і хоче бути там, де він. В. Винниченко ж відвертий і «чесний з собою»: не залишає Люсі жодних ілюзій щодо любовного запалу, вони – лише коханці-товариші. Жодної любові і тим більше дітей. Люся погоджується, однак, як виявилося на Капрі, вона – вагітна. Мабуть, кожен із них розумів, що народжувати Люсі не варто. Однак було вже пізно і лікарі не погоджувалися на передчасні пологи.

Справді, як пише винниченкознавець В. Панченко, кількарічне листування цього періоду читається дуже важко, як епістолярний роман, сповнений пристрасті, болю і холоду, взаємних звинувачень і вибачень, приниження постійною матеріальною скрутою, пробудженням батьківського інстинкту, очікувань дитини і жаху її смерті. Життєва драма постає з такою очевидністю, що здається відбувається просто на очах.

В. Винниченко почувався хворим і розбитим, гостра неврастенія, тяжка депресія: він не хоче цієї дитини, адже це порушує його принцип – родити дітей тільки коли обоє цього хочуть, родити з жінкою-вибраницею, родити в любові, а не випадкових.

Але попри все це у 1908 році Люся народила хлопчика, якого назвала Володею. Однак їхній син прожив лише три місяці і помер при тяжких обставинах. Що це за «тяжкі обставини» не відомо. Знаємо з листування, що Люся звинувачувала В. Винниченка в смерті Володіка. Справа в тому, що восени 1908 року В. Винниченко написав драму «Memento», за основу взявши свої стосунки з Люсею Гольдмерштейн. П’єса виходить у світ саме тоді, коли помирає їхня дитина. Люся прочитала твір, впізнала все до дрібниць і була вражена: «Memento: Володік, моя крошка. Memento! Як ти міг винести мою муку, моє горе, на люди. Я читала і переживала всю муку. Ти не забув ні одного мого слова…»

Подібність драми й особистого листування справді вражає. Головний герой драми «Memento» художник Василь Кривенко заводить роман із Антоніною, проте крім вільного кохання нічого їй не обіцяє. Коли ж дізнається, що Антоніна вагітна, хоче позбутися дитини, адже вважає, що небажана дитина буде хворою, її ж бо не хотіли батьки-неврастеніки. Василь Кривенко факт народження небажаної дитини сприймає як «ляпас», «плювок життя» («Моя дитина – дегенерат! …Це після всіх моїх мрій, теорій, після жагучого бажання мати дитину тільки від тої, з якою… Оце вскочив… Обоє не хотіли, не збирались мати її, і через помилку якоїсь баби, акушерки, все іде к чорту – і твої мрії, теорії, бажання, вся твоя чесність, все»). В Антоніні ж прокидається материнській інстинкт і вона нізащо не хоче позбуватися дитини. Винниченків герой, вірний принципу чесності з собою, виставляє немовля на холодний вітер, і воно, застудившись, незабаром помирає. В. Винниченко хотів забрати твір із друку, дуже шкодував, що поспішив, але було вже пізно, драма побачила світ у дуже не підходящий час.

Люся Гольдмерштейн мала підозру (на це її наштовхнули Юркевичі), що між фіналом п’єси і смертю її дитини є зв’язок. В. Винниченко ж відповідав їй з усією щирістю, що «нікого й нічого на світі я ще так, з такою ніжністю і з таким болем не любив, як його». В. Винниченко згадував про якусь свою спадкову «фамільну» хворобу. Ймовірно, небажаність дитини була чималою мірою пов’язана і з цією обставиною.

У кінці квітня 1909 року листування Люсі з В. Винниченком на деякий час переривається: Винниченко вирушає з Парижа у Львів, а Люся – в Росію. Згодом листування поновлюється в дещо іншій тональності: Винниченко пише в лагідному, дружньому тоні, хоче, щоб Люся була щасливою, знайшла свого коханого чоловіка, однак Люся гамує в собі любов до В. Винниченка, неймовірно страждає, весь час згадуючи маленького Володіка, а ще посилає прокляття якійсь Соні і Єлені («О, я так певна, що якби вони не трапились на твоєму житті, то Володік би жив»).

Ім’я Софії Задвиної, як стверджує В. Панченко, у цій сумній історії не є випадковим. Листування з нею накладається на час листування з Люсею, більше того обидві жінки знали одна про одну в житті В. Винниченка. Соня – жінка дещо екзальтована, і, як казав В. Винниченко, «придумувала себе». Наприклад, вона писала з такою книжною патетикою: «Я держала драгоценный сосуд с лучшим миром моей души «любовью», его разлили небрежно и смешали с землей…» Сама ж про себе Софія Задвина казала: «Я слишком артистка в жизни».

Листування з Люсею Гольдмерштейн обірвалося аж у 1911 році, коли в житті В. Винниченка з’явилася Розалія Лівшиць, його люба Коха, як пестливо називав він свою кохану дружину, з якою навіки пов’язав своє життя. Днем одруження вони вважали 28 березня 1911 року. Через вісім років, у 1919-ому, В. Винниченко напише у своєму щоденнику: «Завтра роковини нашого шлюбу. Ніхто, крім нас двох, про цей день не знає. Тільки ми вдвох, він тільки наш. Нас вінчали скелі, сосни, море, сонце, нам кадили духом вереси, нам співали хвилі моря, там унизу зеленкуваті з берега і золотисто-фіолетові на далекім обрії. Ми нічого не обіцяли одне одному: ні вірности, ні любови, ні щастя, нічого. Вона прийшла до мене туди на гору, бо так хотіла її кров, її очі, її істота, бо туди кликала криком істота моя. Але от іде дев’ятий рік, і наші істоти без присягання, без заклинання, без санкцій лицемірних або глупих людей з їхніми комедіями, без нотаріюсів, без загроз і різних кайданів, без усього цього наші істоти скуті так, як ні один піп скувати не може. …Завтра йде дев’ятий рік, – і я почуваю до неї таку ніжність і вдячність, що хочеться поцілувати краєчок тої подушки, на якій вона лежить».

Роза все знала про Люсю, все розуміла і хотіла з нею познайомитись. Люсі також В. Винниченко згодом повідомив про те, що нарешті він одружився і знайшов ту, яка відповідає його вимогам, ту, яку шукав. Пропонував Люсі приїхати до них у Париж і мати дружні взаємини. Однак, для Люсі це була драма, адже «сім’я» – це означає діти, а її дитина померла. Люся прощається з В. Винниченком і на цьому обривається їхнє листування.

В. Винниченко зустрів свою істинну любов, жінку, з якою б хотів родити дітей, однак дітей у нього так більше і не було. Здається, що у листах лише до цієї жінки він по-справжньому щирий. Читаючи їх, відчуваєш істинність і глибину почуття. «З кожним днем, що я її не бачу, вона росте в мені, – записав В. Винниченко в щоденнику 5 грудня 1914 року, – а до всіх жінок до того губиться інтерес, що навіть викликають огиду своїми поглядами, які я часто ловлю на собі. Я хочу тільки її. Весь я напружений чеканням її. Моя голуба, моя болюча, як я люблю тебе!».

liwschitz_-_format

«Цілую коліна твої дорогі…» – пише В. Винниченко до Кохи. А ось фрази у листах від Рози: «Цілую ясні очі, лапи милі і шию біля вушка»; «Цілую руки твої за те, що написали мені»; Роза так любила В. Винниченка, що готова була піти без слів, якби він захотів бути щасливий з іншою жінкою. І це почуття зберегли обоє на все життя. І навіть після смерті В. Винниченка Розалія Яківна жила ним. «Ти такий прекрасний, що у мене слів не вистачає дати тобі зрозуміти це! Ти гармонійний і сильний, жагучий і часом кроткий; ти надзвичайно рідка комбінація, ти вмієш радіти як дитина, для тебе хвилини живуть самі по собі, без всякіх філософій, бо ти – прекрасний, здоровий твір природи. І мені належить незаслужене щастя бути з тобою. Спасибі тобі, що ти дав мені це щастя, що ти дав мені змогу відчувати, розуміти і любити!.. Твоя Коха». У 1916 році В. Винниченко писав: «…Всяка краса для мене є Коха. Без Кохи нема краси. Я знаю, що це немов перебільшення, але не знаю, чи жив би, коли б не стало Кохи…»

Вони мали велике бажання мати дитину. В одному з листів Розалія Яківна писала: «Голубонько, я так хочу дитинку, кроха моя! Як я люблю вже її, нашу дитину! Воно буде подібне до тебе, може мені буде таке щастя». У їхніх листах з’явилися ніжні звертання: «Дитинко моя!», «Дитинча моє», «Діто моя». В. Винниченко мріяв побачити обличчя коханої, схилене над їхньою дитиною. «Ти будеш святою матір’ю. Коха! Ти знаєш, я не раз думаю про тебе в цьому стані. Ти вся будеш промінитись материнством. Любов моя єдина, ти надзвичайно хороша і чиста», – писав він.

Коли Розалія Яківна завагітніла і боялася втратити дитину через свій стан здоров’я, вона писала чоловікові: «У мене буде твоя дитина. Ми її будемо виховувати, так як самі думаємо. Це вже було б такою страшною несправедливістю, що не можна витримати. Ти єдина людина, яка має право виховувати будучих людей. Таких як ти нема».

Однак у 1916 році Розалія Яківна перенесла нещасливу вагітність. Це була трагедія для обох. В. Винниченко записав у «Щоденнику»: «Кошмар тягнеться. Коха в лікарні. Невідомо й досі, що в неї. Здається, більше те, що позаматочна вагітність. Значить, операція і ще місяць лежання в лікарні. Життя ніби намагається примусити нас вірити в забобони. Стільки мріяти про рождіння дитини, з такою побожністю, захватом і чистотою готуватись до цього, так обгортати це інтимною таємністю – і так прилюдно, боляче, з такими муками відмовитись від своєї мрії. Життя ніби хоче поглузувати, висміяти, примусити боятися його».

           Жінки і діти дуже хвилюють В. Винниченка, маленькі колисочки викликають тугу і глибоке зворушення. «На дітей без болю і жаської тривоги дивитись не можу», – пише він. Трагедія нагадує про себе у снах: «Снилося, що Коха померла, – записує В. Винниченко в «Щоденнику». – Лежала в маленькій дитячій домовині, з трубкою в устах. Лице і все тіло було завинене в руде, червоне запинало. Я держав у обіймах домовину і все старався, щоб Косі було зручно лежати. Часами мене обхоплювала свідомість, що Коха померла і я сам собі з жахом шепотів: – Кохи не стало, Кохи не стало… – Шепотіння далі переходило в голос, у крик, у ридання. …Цілий ранок був під враженням цього сну. В нещасті є багато приводів стати забобонним».

Життя й справді ніби поглузувало. Даруючи випадкових небажаних дітей безлюбовним подружжям, природа жорстоко обминула людей, що готувалися, мріяли, всім серцем бажали дитину, яка могла б стати вінцем цієї любові. Винниченки так і не змогли змиритися з фактом неможливості мати дітей, уживали різних заходів, аби змінити ситуацію. У 1925 році В. Винниченко пише: «Коха старанно робить усе, щоб здійснити нашу мрію. Дитина – як губка всмокче весь величезний запас любови і ласки. Є люди, для яких брак об’єктів любови таке саме страждання, як для інших брак суб’єктів любови. Тільки чи не буде розчарування, чи досягнемо ми мети?» Однак чуда так і не сталося.

У 1916 році В. Винниченко пише один із найкращих своїх творів – роман «Записки Кирпатого Мефістофеля», у фіналі якого, на відміну від драми «Memento» і роману «По-свій!», дитина перемагає і холодне повітря, і холод теорій. Чому? Певно тому, що В. Винниченко, переживши втрату омріяної, бажаної дитини, не зміг вже вкотре «пожертвувати» нею на сторінках своїх творів. Втрата зробила його забобонним. Доки не було цієї трагедії, письменник філософствував, експериментував і сміливо йшов на дітовбивство в літературі. Кохання і казку приніс у жертву батьківському інстинкту Винниченків головний герой тільки тому, що жертва навпаки була б для В. Винниченка занадто болючою.

Отож, пройшовши вир революційної політичної боротьби, Винниченки в 1920 році назавжди залишають Україну. Після п’ятирічного життя в Німеччині переїздять до Парижу, а згодом – на хутірець-садибу «Закуток», біля міста Канн, у громаді Мужен, департаменту Приморських Альп. На придбаній території була напівзруйнована стара двоповерхова хата – колишня пекарня, якій було 250 років і яку називали «Ле Фур» (піч) – та запущений сад-город. Страшенні бідування, виснажлива фізична праця, літературна діяльність, філософські роздуми над основами людського життя, постійна туга за Україною і піклування про її долю – усе це стало основним змістом життя В. Винниченка у Франції.

6 березня 1951 року Володимир Винниченко помер. «6 березня 1951 року Володимир Кирилович зранку почував себе добре. Ні на що не скаржився. Кілька годин працював у себе в кабінеті. Десь по п’ятій годині вечора вони обоє вийшли на звичайний свій передвечірній прохід поза «Закутком». Володимир Кирилович був у доброму гуморі, уважний, спостережливий, дотепний. Повернулись вони до хати коло сьомої години. Було чудесне передвесняне надвечір’я французької Рів’єри. Великий, вогнисто-рожевий диск сонця ледь-ледь доторкався Естереля. Володимир Кирилович зупинився коло дверей, глянув на захід і надхненно промовив: – «Дивись, яке прекрасне видиво природи!» – і вони обоє задивились на ті неповторні фарби передвечірнього муженського краєвиду. Коли ж за мить Розалія Яківна оглянулась, то побачила, що Винниченко обернувся до дверей і сперся рукою на одвірок. На питання, що з ним не відповідав. Коли вона підбігла, то тіло його поволі почало опускатись на землю. Розалія Яківна метнулась у хату, вхопила шприц, зробила ін’єкцію. Але це вже не допомогло. Володимир Винниченко перестав жити», – писав Г. Костюк.

Після смерті В. Винниченка, Розалія Яківна щодня, за будь-якої погоди йшла до нього з квітами, життя її було в ньому, вона упорядковувала його спадщину, перечитувала твори, тужно святкувала день його народження, день Святого Володимира, без нього вона забула, як виглядає радість. У 1955 році вона записала: «Радість… Я забула, як вона виглядає. Всіма силами викликаю її в пам’яті, але відчути не можу». «Найстрашніше для мене Його відхід в інший плян, бо я не вірю в його смерть, в тому, що не можу сполучитись з ним безпосередньо. Він в моїй душі постійно, як дихання, як світло, як духовний пряв і контакт зі світом. Все що може людина в’явити найкращого в Людині було в ньому».

У містечку Мужен на півдні Франці знайшли свій останні спочинок перший український прем’єр, письменник, художник В. Винниченко і його кохана дружина Розалія Яківна Винниченко. Після їх смерті «Закуток» втратив свою душу. Господарями його стали художники, вихідці з України Іванна Винників і Юрій Кульчицький. «Закуток» було продано комусь із французів, мешканцю Парижа…

Усе своє життя Володимир Винниченко хотів бути корисним своїй нації, «собою возвеличити українське»… «Хай старіюсь, я пройшов круг життя, – писав В. Винниченко. – …Не смерть страшна, а страшно кидати те, чого ще не зазнав. Я благословляю життя, я побожно цілую руки його, я стаю навколішки перед ним і через те приймаю все, що є в ньому. Смерть є тільки необхідна частина життя».

У романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимир Винниченко писав: «Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як відходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, упертістю, гордістю»…

Aнна Романенко

ДЖЕРЕЛО