Матеріал поданий без змін

 …Я з цих країв!

Я син цього народу,

Що не злякавсь ні паль, ні палаша,

І я горжусь своїм безсмертним родом,

Бо тут мої і серце і душа.

                                       (В.Василенко)

8 грудня відсвяткував свій ювілей наш земляк, диригент, поет, Народний артист України, Заслужений діяч мистецтв України, Лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка, президент Благодійного фонду ім.С.Прокоф′єва, член Національної спілки театральних діячів України, Головний диригент Національного президентського симфонічного оркестру України, професор Національної музичної академії України ім.П.І.Чайковського Василь Якович Василенко.

Василь Якович Василенко належить до славного роду, корені якого складають особистості, наділені яскравими талантами і неабиякими здібностями.

Вражає його глибинне розуміння приналежності до козацького роду. Його діди і прадіди були справжніми козаками-отаманами, які не лише захищали від зазіхань ворогів оспівану в піснях козацьку Богуславщину, а й вели людей за собою. Це від них у героя нашої оповіді лідерські якості та вроджений патріотизм.

Ази музичної освіти Василь отримав у рідному Медвині. Після закінчення у 1986 році Львівської консерваторії працював диригентом Харківського та Донецького оперних театрів. Із 2001 року – Генеральний директор і художній керівник Одеського державного академічного театру опери і балету, 2003-2014 роки – Головний диригент Донецького Національного академічного театру опери та балету ім.А.Солов′яненка. Із 2015 року працює в Національному президентському оркестрі.

Маестро Василенко успішно представляє українське мистецтво за кордоном. З 1995 по 2005 роки під його керівництвом відбулися гастролі колективу Одеського оперного театру в США, Канаді, Лівані, Хорватії, Швейцарії, Румунії, Молдові, Великобританії. Зокрема, в березні 1999 року Василь Василенко знову представляє мистецтво України за океаном, бере участь у двох концертах Міжнародного оперного фестивалю «Всі зірки» (Опера Міссігара, Канада) спільно з його однодумцями Луісом Квилико, Мауріціо Граціані, Мішель Калабро, Іоанною Карвелас та іншими відомими виконавцями.

Візити В. Я. Василенка із творчими колективами по країнах зарубіжжя приносять йому славу, він одержує безліч схвальних відгуків, про нього пише преса. Його зброя – високе музичне мистецтво, яке ладне підкорити будь-які народи, залагодити будь-які непорозуміння та конфлікти. А замість булави – диригентська паличка.

«Поезія і музика! – ці рідні сестри ще з дитинства полонили мою вразливу душу, втягнувши її у чарівний вирій образів, у невгамовну стихію відчуттів і переживань. А тому і не дивно, що МУЗИКА, яка сьогодні відіграє в моєму житті Першу скрипку, надихає і на поетичне слово», – так Василь Василенко говорить про симфонію своєї творчої душі.

Любов до рідного краю, краси природи, культури, ліричні спогади про тепло батьківського дому, філософські міркування про сенс людського життя, кохання – такий тематичний діапазон віршів В. Я. Василенка. Його вірші друкуються в Україні і за кордоном. Його перу належать чотири поетичні збірки: «Де Рось дзвінка клекоче» (1997 р.), «Медвинські сади» (2002 р.), «Тотоха» (2009 р.), «На берегах хороброї» (2018).

Поезія Василя Яковича – глибоко лірична, щира, безпосередня. Поет глибоко переживає те, про що пише. Його творам притаманна ліричність, емоційність, простота, прозорість змісту. Читач замислюється над загальнолюдськими проблемами: що таке добро і зло, у чому смисл життя, як має жити людина.

Вірші збірок «Медвинські сади» та «Тотоха» – то вияв безмежної любові поета до рідної батьківщини, до простих, багатих душею, роботящих людей, які вивели його у широкий світ і дали наснаги до творчості. У вірші «В моєму рідному селі» поет говорить:

В моєму рідному селі,
Де медом пахнуть журавлі,
Вином де дихають сади –
Живі історії сліди…

З якою любов’ю, повагою, шаною автор говорить про своїх батьків. У вірші «Любіть батьків» ліричний герой закликає любити батьків своїх всім серцем і душею, бо вони у постійній тривозі за своїми дітьми, а життя людське швидкоплинне – батьки не вічні.

У вірші «Матері» образ матері порівнюється з білкою, яка без упину крутиться в роботі, з пташкою, що б’ється у тривозі за своїми дітьми. 

Ти в нас одна-єдина, найдорожча!
 Рідненька мамо — радість наша Ти!
 Голубко сива – сонячно-пророча.
 Такої в світі більше не знайти.

Кохання і поезія… Вони є дзеркалом людської душі, де найглибше і найвиразніше знаходять свій вияв почуття згадки про зустрічі і розлуки – ці хвилюючі сторінки життя у кожної людини. А які епітети, порівняння знаходить поет для того, щоб підкреслити красу коханої! Підбираючи такі епітети, як «босоногі чудо-мавки», «пшенична коса», «руки лебедині», «малинові уста».

Вражають душу рядки, в яких говориться про рідну Богуславщину, і що саме на цій землі, у пісенному краю, живуть горді і красиві дівчата. Ось як говорить ліричний герой:

 В Тобі і горду і вродливу

 Я Богуславську пізнаю.
 У Рось закохана, щаслива,
 Розкішну косу розплела,
 Немов та горлиця красива,
 Ти поміж вербами ішла.

Талановита людина не може зупинятися на досягнутому, вона у постійному творчому пошуку. І нині, під керівництвом Василя Василенка, робота в театрально-оперному «казані» кипить, та й попереду у невтомного козака-диригента амбіційні плани.

Щиро вітаємо нашого земляка з ювілеєм! Нехай кожна мить Вашого життя радує своєю неповторністю, а усе зроблене з душею і натхненням повертається до Вас сторицею!

Н.Б.Федорченко, бібліограф КЗ «Публічна бібліотека»