Обласне вільне інтерв’ювання «Київщина: 1 місяць, 1 тиждень, 1 день»

Як у більшості людей та ж сама ситуація – ранковий дзвінок, у мене він був від сина: «Мамо, прокидайся! Атакували Київ, Харків, Одесу! Вдягайся і біжи до метро». Метро «Виставковий центр», по дорозі телефоную усім, хто у набраних. Біля метро вже купка людей, усі стривожені, розгублені, вдалині чути вибухи. Поряд дорога на місто Васильків, і вона здається рікою,  ̶  рікою машин, що залишають Київ. Потім був продуктовий магазин, де продавчині відмовляються обслуговувати через вибухи. У пам’яті жінка, що купила хліб «Український», і крупу…

Нарешті дім, де почалися безкінечні розмови про…

Довгі дні обстрілів улюбленого міста, від’їзд друзів, переживання за сина, відчай, холод, пусті вулиці з «їжаками» і блокпостами, «Марафон новин» (щоб нічого не пропустити), бомбосховища.

А тоді у Києві з’явилися ДРГ (диверсійно розвідувальні групи), їх боялася найдужче. То був липкий страх безсилля, бо ворог міг з’явитися будь-де і будь-коли, зайти в квартиру, у бібліотеку, де ми були з колегами.

А тоді сталася Буча, Гостомель за ним Маріуполь і Азовсталь. То був страшний удар по свідомості. Фото закатованих, згвалтованих, убитих людей, дітей. І це сталося у вік цифрових технологій, штучного інтелекту, польотів у космос, вік «зеленої енергетики», розвитку глобальних цілей сталого розвитку. І у той же час інша частина людства розпочала криваву війну, «війну світів», війну Добра зі Злом.