Обласне вільне інтерв’ювання «Київщина: 1 місяць, 1 тиждень, 1 день»

Матеріал подано без змін

Під час і після окупації мене часто запитували  ̶  чи не страшно мені було вдвох, з 12-річним сином перебувати самим вдома? Звісно було страшно, адже поблизу мого будинку в селі Небрат немає сусідів. Але війна в нашій родині почалася задовго до 24 лютого, в далекому 2015 році. Зараз, знаючи про звірства в Бучі, Ірпені, Бородянці та інших містах України, розумію, що рішення залишитися вдома було легковажним з моєї сторони.

Віталій, мій чоловік, ветеран ООС (Операція об’єднаних сил  ̶  ред.), незадовго до початку повномасштабної війни, вийшов на пенсію, пов’язаною з втратою здоров’я. Проте в той лютневий ранок, розуміючи цінність свого бойового досвіду, без вагань поїхав в Бородянський військкомат. В той день ми були вдвох у Бородянці й мене здивували безперервні колони машин, які їхали з Києва. Натовпи чоловіків, переважно у цивільному, хто зі зброєю, хто без, йшли в напрямку військкомату. Після цього дня свого чоловіка Віталія я побачила вже аж у квітні. Старший син, Владислав на той час був в лавах ЗСУ на Сході країни.

Перший час мозок відмовлявся вірити у реальність того, що показували в новинах. Хотілося себе ущипнути, щоб прокинутися. Але, коли 26-го лютого на власні очі побачила колони ворожої техніки, що їхали з лісу від кордонів з Білорусі, ілюзії розвіялися.

Про те, що наше село окуповане, я дізналася 8 березня, коли пропала електроенергія, а з нею вода, тепло, можливість приготувати їжу (будинок не газифікований). Згодом пропав і зв’язок. Тож, я мусила вийти на вулицю. Сусіди від мене далеко, будинок стоїть осторонь, люди майже не ходять. В ті дні стояла така тиша, що здавалося, село покинули люди, птахи та звірі. Навіть собаки не гавкали. Тільки звуки працюючої ворожої артилерії розривали повітря, було чути далекі вибухи, гул літаків та гелікоптерів, які час від часу патрулювали повітряний простір.

В селі стало жвавіше, коли всі зрозуміли, що окупанти не займатимуть людей. Попередили одразу щоб їх не провокували, і тоді вони нікого не зачеплять. Щодня під залпи рашистської арти ми з молодшим сином ходили в село до свекрухи, щоб зварити їсти собі та тваринам, набрати води та погрітися. Потім поверталися в холодний будинок.

Місцеві колаборанти нас «здали», розповівши рашистам, що в нашій хаті проживають два ветерани російсько-української війни. Найстрашнішим моментом було, коли, вибивши двері, окупанти зайшли в дім з перевіркою. Проте, побачивши нас вдвох із сином, не стали мародерствувати, як в порожніх будинках. В цей момент у мене промайнула думка, що на другому поверсі в шафах лежать комплекти військової форми, а на стіні в кімнаті сина його весільні фото, на яких він у військовому одязі. У мене все похололо всередині. Але на наше щастя, перевіряючі просто оглянули хату на наявність чоловіків і вийшли надвір.

Тут мене очікувало ще одне потрясіння. Колись, стилізуючи альтанку під «мілітарі», – шеврони на стінах, український жовто-блакитний прапор на стелі , – я й подумати не могла, що це може в майбутньому спричинити мені якусь загрозу. Розглянувши таке оформлення, вороги, з перекривленими обличчями, запитали мене: «Что патриоты?» Відповіла: «Так, патріоти! «И Вы тоже?», – послідувало друге запитання. – «Я теж!», – ствердила я. Не знаю що в моїй поведінці було таке, може моя впевненість в собі, але щось знітило моїх непроханих гостей і вони забрались з мого подвір’я.

Ніколи нам так не хотілося хліба, як в той період! І коли після деокупації, я вперше скуштувала свіжого батона, мій шлунок не витримав «такого свята».

Найважчою була невідомість. Ми не знали, що відбувається навколо. Новини, які слухала по радіо, були невтішними. Страшно було за сина, що воював на Сході, за чоловіка, який пішов боронити Бородянку –  від них не було звісток.

Нашій родині пощастило: будинок вцілів і всі живі. І хоча син Владислав внаслідок контузії частково втратив зір та слух, він повернувся додому. І за це я щодня дякую Богу!!!

Катерина Сидоренко, завідувачка відділу обслуговування

Бородянської центральної бібліотеки