Літописець української культури

014661_oleksa_yushchenkoДо 105-річчя від дня народження Олекси Ющенка, українського поета, журналіста

Олекса Якович Ющенко народився 2 серпня 1917 року в селі Хоружівці Недригайлівського району Сумської області. Після семирічної школи навчався в Роменському агрономічному технікумі, деякий час працював агрономом у своєму районі, потім навчання в Ніжинському учительському інституті імені Гоголя, після закінчення якого завідував відділом літератури та мистецтва в чернігівській обласній газеті «Молодий комунар».
У час війни кілька місяців у чернігівському винищувальному батальйоні, який був розформований перед зайняттям Чернігова фашистами; за станом здоров’я не був призваний до радянської армії. Три роки працював на радіостанції України імені Шевченка завідуючим відділом партизанського руху, а також редактором матеріалів для Середньої Азії, Уралу та Поволжя. Бував у військових частинах, збираючи матеріали для радіопересилань. Написав «Пісню полонянки», яка була прийнята партизанськими раціями, часто передавалась по радіо. На її слова було створено кілька музичних варіантів невідомими авторами. Її виконували і ковпаківці, і федоровці, а також наші бійці біля Одера. Максим Рильський, отримавши такі відомості в Інституті фольклору та етнографії, яким керував, в передмові до «Вибраного» писав: «Якщо поет знаходить собі такого композитора, як народ, то він може з цілковитим правом вважати себе щасливим».
Перша збірка віршів «До рідної землі» вийшла 1945 року.
За багатолітнє творче життя побачили світ більше сорока книг поезії, прози, чотири збірки пісень. Серед поетичних збірок «Моя весна», «Люди і квіти», «Материне сонце», «Шевченко йде по світу», «Вирій», «Сповідь», «Тиша в росянім вінку», «Висока хвиля», «Барвінкова сивина», «Серце матері»; поеми: «Будуть пташки прилітати», «Шевченко на ярмарку в Ромні», «Так починалось життя», «Місячна соната» і «Роменська мати»; книжка «Гомери України» – про кобзарів; книжки поезії та прози «Зоря Миколи Хвильового», «Хоружівка – село моє», прозові книги «Безсмертники» (три томи), «В пам’яті моїй»(п’ять); збірки гумору «Дружнім пером», «З моєї історії літератури». Вийшло також сім збірників віршів для дітей.
У співавторстві з сином, членом Національної Спілки журналістів, упорядкував книгу «Поїзди гудуть над Ірпінню» – про будинок творчості письменників у Ірпені, котра побачила світ до 70-річчя письменницького притулку.
В перекладі вийшло шість збірок російською, а також білоруською та чуваською мовами. Заслужений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури Білорусі та Чувашії. В оригіналі друковані в Канаді, США.
Нагороджений орденами «За заслуги», «За мужність», багатьма медалями, серед них «Партизану Вітчизняної війни» II ступеня.
Про книги О. Ющенка в пресі писали Максим Рильський, Михайло Стельмах, Ігор Муратов, Леонід Вишеславський, Євген Шабліовський, Михайло Логвиненко, Федір Лавров, Володимир Качкан, В’ячеслав Рагойша /Білорусь/, Петро Погребняк, Олексндр Галич, Кость Волинський та ін.

ІЗ ЦИКЛУ «ЧЕРНІГІВ ГОРИТЬ»

***

Схрестились, як мечі, прожектори вгорі.
«XX вік» – накреслено у небі.
XX вік… Шумлять ліси, бори…
XX вік – на вікнах дітвори
З паперу витвір: так віднині треба –
Щоб скло не сипалось від гуркоту громів.

«XX вік» – кричать гудки заводів.
Повітряна тривога. Світ громів.
І навхрест два мечі рука чиясь розводить
І зводить поміж хмар. І рветься далина…
Так почалась війна.

1941

***

Вдарила в будинок, струсонула
Бомба стіни, камінь рознесла.
Пил розвіявсь. Пусткою війнуло.
Вечоріє. Наплива імла.

На руїнах, на уламках сірих
Задзвонив годинник, як завжди.
Він лишився, як невбита віра,
Що життя не стримати ходи.

24 серпня 1941 р., Чернігів

ЗОЛОТІ ВОРОТА

Старі ворота – древнього останки,
Історія німа… Як ластівки щоранку
Щебечуть діти, їх лунає сміх –
Немає між веселими німих.

А на каштанових мережаних листках
П’є роси промінь наче дивний птах!
До всього байдужі ці кам’яні пласти
До подиху вітрів, до сині висоти,
До квітів і дітей, до пісні, що дзвенить, –
Стоять мовчазні свідком лихоліть.

…А біля них – дітей квітник рясний.
Над ними простір неба голубий,
І лине пісня лагідна, жива.
Каміння горді злото залива.

23. VIII. 1944

КОЦЮБИНСЬКИЙ В ГОСТЯХ У ФРАНКА

…Востаннє Мойсей з народом
Блукає в пустелі між марев,
Готовий прийняти покару.
– Вони ще отямляться згодом…
Ввижається кедр Лівана
З далеких легенд, переказів.
А в серці пекуча рана,
Пекучіша ще образа.

– Вони схаменуться, не пізно!
…І кличе, і грає моргана…
– Зневіривсь, Датане, зарано,
– Шукати – не плакать на тризні!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Франко нахилився в зажурі,
Думок пропливають хмари.
В кімнату розгойданих марев
Вливаються хвилі понурі.

Та ось відчиняються двері,
І сонцем хлюпнуло вдосталь.
І зводить свій зір від паперу
Поет на чернігівця, гостя.

Шляхи їх – в густім терновинні.
Обидва ішли ніби в пущі.
Та вже – Каменяр віднині,
а вже – із голотою Гуща.

З такими не страшно до бою
Хоч в непрохідній пущі.
Вони, як весняні прибої,
Як хвилі віків невмирущі.

Розмова палка не холоне,
Герої – мов діти між ними.
Від них і тепер ми в полоні,
Ділами багаті гучними.

– Як просторо тут, не сказати!
– А скільки краси в Криворівні!
– Одна в нас земля, як мати,
І люди серцями рідні!

Кордони ж оці для чого?
Народ наш один невмирущий!
…Спішить Каменяр в дорогу,
Назустріч прямує Гуща…

1945

У ЗАКОХАНІМ ІРПЕНІ

Трави скошені
У Святошині
І в закоханім Ірпені.
Квіти з травами, і з отавами,
Що шуміли там жаль мені.

Ген поволеньки від тополеньки
йде в зажурі одне дівча.
Чом засмучене? Чи розлучене?
Зір засмучений одвіча:

– Я засмучена, бо розлучена
З цвітом-травами в Ірпені.
І в Святошині трави скошені –
Їх до болю так жаль мені.

Хто шумітиме травоцвітами,
Коли осінь з дощами йде?
Тільки в спомині в зелен-гомоні
Моє щастячко молоде…

Трави скошені у Святошині…
Залишилася ти одна
Ясноцвіткою, щастя віткою
Мрійнолиця моя весна.

1957
***

Ти, як Сапфо, із античного давнього світу,
Геть збаламутила душу, вітром війнула, як волею,
Ти принесла мені жмуток степів первоцвіту
й зникла десь там, за хмариною, сірою, кволою.

Ти приторкнулась до серця – озвалися струни,
Дивна вібрація… Звуки підносяться рвійні.
Ось вони, ось, наче свіжі зарошені вруна,
Ось поміж ними і злагода миру і війни…

Плаче в душі моїй щастя – кохання предтеча,
Плаче Сапфо невмируща, як пісня, жадана,
Ти запечалила мій незавершений вечір,
Я вже й не знаю, хто ти – подруга,
недруг,
кохана?

СОНЕТ ПРО БІЛЬ

Тоненька, перев’ялена стеблина
Прибита сиротливо до землі…
Лежить при стежці стоптана, невинна,
Немов пташа на зраненім крилі.

Туманом покривається долина,
Змовкає все у синюватій млі.
І лиш її німотний поклик лине –
Нестерпні болі та гіркі жалі.

Змовкає все, але звучить ячання…
Так, так! Не смійтесь, вслухайтесь лишень,
То може, скарга, перша і остання,

І чи надійде вже для неї день?
Тоненькою, з безмежним в світі болем,
Ми хоч на хвильку серце власне вколем?

НЕНАСИТЕЦЬ

Навесні, коли тануть сніги, усі пороги вкриваються
водою окрім сьомого, названим Ненаситцем.

Боплан, «Опис України».

Т. ШЕВЧЕНКО: «Б’ють пороги, місяць сходить…»

Грімкотлив поріг був на Славуті,
Ненаситцем званий в давнині,
Невситимий – воду каламутив,
Громом залишився у мені.

Хоч його, кремезного, зламали –
Переміг всевладний динаміт, –
Та в грозу пливуть важкі хорали:
З неба потрясе він цілий світ.

Може, це я вигадав, одначе
Привидом з’явивсь на берегах.
Де верба й сьогодні чомусь плаче
І кигиче посивілий птах.

Я дивлюсь на силует грімкого –
Він чорніється віддалеки.
В нім відбилися важкі дороги
нелегкі, мов камінь той, віки.

Щось мені не спиться, не лежиться
Як його раптово пригадав,
Щось в мені від того Ненаситця,
Тільки ж я від вибуху не впав.

До життя в душі моїй жадоба
І незрозуміла ненасить…
Розлетівсь поріг – століття проба, –
Але грім від нього ще гримить.

І, вітаючи нові дороги,
Ти минулого побачиш тінь:
У минулім – боротьба й тривоги
Предків наших, сивих поколінь.

1960
ЛЮБОВІ

Не віддам я тебе на поталу
Ні вогню, ні воді, ні металу:
В саме серце на денце візьму,
Розтинаючи тишу німу.

Не віддам я тебе на покару
До останнього серця удару,
Не віддам блискавиці, грому
На шляху, наче буря, крутому,

Ні вогню,
ні воді,
ні металу
Не віддам на поталу!

1963

БАРВІНОК З УМАНІ

Мов хвильку виплеснув барвінок,
І ніжність в серце потекла,
І образ мимоволі виник,
А з ним – п’янкий приплив тепла.

Любистку свіжий запах лине –
Його з дитячих літ люблю.
І радості в душі краплина,
І крапля свіжого жалю.

Здається, понад парком бачу
Ледь-ледь розкритий цвіт зорі,
Блакитну квітку негарячу –
Троянду Сент-Екзюпері…

Солодкі пахощі левкоїв
Приснилися не раз мені.
…А все любисток ваш накоїв,
Що в’яне тихо на вікні…

СИН ЗЕМЛІ

Перед «Автопортретом у білому кожусі» Федора КРИЧЕВСЬКОГО

Постава горда, впевненість в собі –
Хто може зрушить з місця отакого?
Найважчу подолає він дорогу,
Не скориться ні горю, ні журбі.

На рідній і святій землі стоїть, –
Її, пісенну, не віддасть нікому,
І матір – берегиню свого дому, –
I легендарних лицарів століть.

Спокійний зір, і смага золота,
Шляхетності безмірна простота,
Краса Людини – чар благословенний…

Він дивиться, майбутнє прозира,
Пильнує нас, жадає всім добра
Митець Кричевський – України геній.

1965

НАДВЕЧІР’Я НА ГОРІ СЛАВИ

На Гору я виходжу ,як на сцену –
Переді мною широчінь Дніпра,
Над ним з вагонів метрополітену
Червоних намистин біжуча гра.
Темніють бані Лаври золотаві,
А з ними також золоті хрести,
Спадає тихе листя в парку Слави.
Ось вже сяйнула зірка з висоти.

Вона така тремтлива, молоденька,
Осяяла імення Шолуденка,
І першою до нього прилягла.

У надвечір’я урочистій тиші
На Слави всенародної узвишші
Ця осінь не жаліє нам тепла.

21. X. 2004

КОЖНОМУ ДНЮ РАДІЮ

Кожному дню радію,
Хмарним, ясним – дорожу!
В серці плекаю надію:
Ще не ступив на межу,
Ще не ступив на грані,
Які роз’єднають з життям.
Квіти, блакитні, багряні,
Рвати байдужим не дам!
Скільки в садах, на майданах
Барв, що приваблюють нас.
Дар весняний – для коханих –
Дорогоцінний час.
Кожному дню – вітання,
В сонці чи в пасмі хмар.
Спрагле душі жадання –
Пити життя світлий чар.
Сонячно буде чи хмарно –
То не тривожить мене.
Сонячно? Гарно!
Хмарно? Гарно!
Хай же ніщо не мина,
Хай не минає проміння,
Дощ і гроза не мине.
Я лиш боюсь безгоміння,
Самотина лиш страшна.
Кожній радію хвилині,
Листку, травині, перлині,
Що на стеблі тремтить.
Безцінна кожнісінька мить!

1965

ДЖЕРЕЛО