Жінка в Берліні

08/04/2022 319

изображение_viber_2022-04-05_18-40-05-016

 #бібліотекар_рекомендує

#що_почитати

#книги_про_війну

Жінка в Берліні / Анонім; переклад з німецької Роксоляни Свято. – Київ : Видавничий дім «Комора», 2019 – 304 с.

Перш ніж розпочати огляд твору, зауважимо що 23 листопада 2021 року, ця книга потрапила до федерального списку екстремістських матеріалів, заборонених до поширення на території РФ, (російський переклад книги «Жінки в Берліні» був опублікований  в росії білгородським незалежним видавництвом «Тотенбург».)

Щоб розуміти війну «цю» (почату в Донецьку 2014-го), час увімкнути – жіноче обличчя «тієї» (Другої світової). Тільки так стане краще видним внутрішній між ними зв’язок. І те, що непокаране зло нікуди не зникає, воно обов’язково повертається, хай і через покоління, зухвалим і розжирілим, впевненим у своїй безкарності, – як завжди злочинець повертається на місце злочину…

Як уявити собі прихід радянських «визволителів» у Берлін 1945-го року? Але без радянських міфів чи пропаганди, а скласти пазл реальної картини історичних моментів минулого століття?

«Жінка в Берліні» – анонімні мемуари берлінської журналістки, що описувала свій побут у зруйнованому Червоною Армією місті. Воєнні щоденники написані саме тоді, коли  остаточний результат Другої світової вже ні в кого не викликав сумнівів – вісім тижнів від 20 квітня до 22 червня 1945 року. Це відверта сповідь про найстрашніший час для всіх жінок, які перебували в Берліні саме тоді, коли радянські війська переможно зайшли до Берліну, щоб з розмахом відзначити свою перемогу. Анонімна автобіографія розповідає про масові зґвалтування німецьких жінок представниками Червоної армії. «Визволителі-переможці» не тільки паплюжили місто, а й не гребували принижувати людей, яких у ньому застали, здебільшого – глумились над жінками і мародерствували. Про свої моторошні досвіди в ролі такої «переможеної», жінка з Берліна писала зі сховку, в оточенні десятків таких самих жінок, як вона. На час окупації і рік потому німецьке керівництво зняло заборону робити аборти, адже велика кількість жінок були вагітними від своїх ґвалтівників. Книга, сповнена відвертості, страждань і детальних описів очевидців, змушує по-новому подивитися на радянських воїнів, які завжди були представлені героями та рятівниками.

Коли рукописи були опубліковані німецькою мовою у 1953 році, їх проігнорували та назвали «огидними». Перше англійське видання з’явилося в США в 1954 році, і привернуло до себе велику увагу. Невдовзі книжка була видана нідерландською, італійською, данською, шведською, іспанською та японською мовами. Врешті 1959 року книжка була видана анонімно і в Німеччині, але не мала жодного розголосу. Анонімність книги виявилося цілком виправдано, зважаючи на звинувачення, які полетіли в сторону анонімної авторки та інших жінок відразу після виходу у друк. Після цього авторка вирішила не публікувати нові видання книжки за свого життя.

Marta_HillersУ 2003 році, через два роки після смерті журналістки Марти Хіллерс, яку вважають автором мемуарів, нове видання цієї книги було анонімно опубліковано в Німеччині. Воно отримало широке визнання критиків і було в списках бестселерів понад 19 тижнів. Книжка привернула до себе величезну суспільну увагу в країні та загалом на Заході. У 2008 році за книгою було знято фільм “Безіменна – одна жінка в Берліні” (Anonyma – eine Frau in Berlin) з Ніною Хосс у головній ролі.

«Жінка в Берліні» – розповідь 34-літньї журналістки, яка залишившись із невеликою групою сусідів у багатоквартирному будинку без їжі, електрики, газу й води, провадила щоденні записи свого досвіду виживання у плюндрованому Червоною Армією місті. В результаті постав унікальний літературний та історичний пам’ятник, якому в мемуаристиці Другої світової війни належить почесне місце – поруч із щоденниками Анни Франк, Віктора Клемперера та Мічігіко Хачійя.

изображение_viber_2022-04-05_18-39-51-971

Кінець Другої світової. Розбомблений, випатраний Берлін. Вибиті вікна, розграбовані продуктові крамниці. Не працюють водопроводи, нема електрики, більше не діють продуктові картки і тануть харчові запаси. Жодних засобів масової інформації – лише плітки з сусіднього бомбосховища. Цивільне населення переховується у підвалах, купчиться в бруді й пітьмі, а згодом з острахом потроху виповзає на білий світ, оселяючись групками у помешканнях на нижніх поверхах багатоквартирних будинків, щоб не так тяжко було тягати воду з вуличної колонки. Але вони це дарма, дарма. Бо кажуть, що на верхні поверхи солдати Червоної Армії майже не потикалися. Оті ошалілі від випитого, зі своєю незмінною фразою: «Фрау, ком!»

Відсутність їжі, води та електрики, голод, злидні, знущання радянських солдат і офіцерів, а найголовніше – принизливі зґвалтування – такою була доля більшості полонених у своєму ж місті. Столиця Німеччини раптово перетворюється на велику тюрму, а всі місцеві жителі – на заручників у пастці.

Головна героїня книги, чекаючи на чоловіка з фронту, вирішує врятувати своє життя будь-якою ціною. Вона погоджується бути коханкою офіцера, щоб уникнути насилля з боку звичайних солдат. Але згодом повертається чоловік. Як він відреагує на цей вчинок дружини?  Коли героїня показує своєму довоєнному коханому ці відверті щоденники, і він, начебто нічого не розуміючи, перепитує, що означає «зґвлт» (певні слова траплялися в тексті так багато разів, аж авторка приноровилася їх скорочувати)… Для нього всі жінки, що пережили сексуальне насильство, «самі напросились» – вони просто повії, які не змогли відстояти свою честь. У який спосіб? Навряд  чи добрий Ґерд зміг би дати відповідь. У декого з персонажок, яких ґвалтують переможці, чоловіки перебувають буквально за стіною – і не вступаються за їхню честь, хоча згідно з традиційними уявленнями про мужність мали б. У який спосіб? Ніхто не знає відповіді на це питання. «Ми стали народом німих» – пише авторка «Жінки в Берліні», «нємци» – то ж дослівно в перекладі з російської «німі». Жінки переможених соромилися писати про заподіяне їм насильство.

Анонімність книги стає не лише прикриттям авторки, а й масштабує особисті переживання на долі незліченних жінок. І стає таким чином проговоренням жіночого досвіду на війні. Адже наважитися говорити, зважаючи на стигматизацію, що панувала і досі панує в суспільстві, надзвичайно складно (окрему розмову можна вести про численних жінок, які повернулися з війни в СРСР). Так само складно, як і почути власне жіночий голос і правильно відчитати його, адже більшість воєнної та повоєнної літератури написано чоловіками, з чоловічої точки зору із чоловічими смислами.

Героїня-оповідачка «Жінки в Берліні» стала голосом безсловесних мільйонів жінок, яким випало відбудовувати життя з руїн, у матеріально й морально знищеному світі. Книга є таким собі доповненням до загальної картини війни – жіночим поглядом на події, що збіглися у часі з «переможним» входом радянських військ у Берлін. І лаконічність, відвертість, але водночас максимальна відстороненість та беземоційність викладу дають змогу вибудувати своє власне ставлення до описаних подій. Про Україну думається і в контексті теперішньої війни, адже того, що твориться на непідконтрольних територіях достеменно ми не знаємо, хіба здогадуємося. І там теж тисячі жіночих історій.

Століття минуле «Жінку в Берліні» зі своєї свідомості було начисто викреслило – для нього героїня, котра в проміжку між серійними зґвалтуваннями, замість лізти в петлю, йде по воду, варить кашу й записує при недогаркові свічки, що насправді «сильна стать» – це жінки, і що війна стане поразкою «чоловічого міфа», бо чоловіки втратили в ній монополію на смерть, була все-таки ще занадто «безстидною». Навіть у 2003 р., вже після посмертного перевидання, знайшлись «вивсьоврьотєки», які зажадали експертизи тексту на автентичність, – ну бо «де ж то кобіта в таких умовах могла так добре писати!» Європа забула про шолом Афіни – забула, що це Афіну, не Ареса, ніколи не полишає ясність розуму й здатність до самоконтролю…

Цитати з книги:

«Неважливо, під якими прапорами та формулами живуть народи; неважливо, яким за якими релігіями слідують і яку реальну зарплату вони отримують: сума сліз, болю та страхів, якими кожен платить за своє існування, залишається постійною.»

«Ми обговорювали алкогольну тему. Пан Паулі чув, що була вказівка німецьким військам не знищувати запаси алкоголю, а залишати їх переслідуючому ворогові, оскільки виходячи з досвіду, він затримував їх і послаблював їхню бойову міць. Це такі чоловічі байки, придумані чоловіками та для чоловіків.»

«– Ільзо, скільки разів тебе зґвалтували? – Чотири. А тебе? – Без поняття. Довелося пройти шлях від тиловика до майора.»

«Знову і знову в ці дні я помічаю, що моє ставлення, ставлення всіх жінок по відношенню до чоловіків змінюється. Нам їх шкода, вони здаються нам такими жалюгідними та слабкими. Слабка стать. Загальне розчарування назріває під шкірою у жінок. Насамперед у війнах чоловіки могли вимагати собі від батьківщини привілеїв, які належали їм. Сьогодні і ми, жінки, беремо участь у всьому цьому. Це змінює нас, робить нас нахабними. Наприкінці цієї війни поразка чоловіків як сильної статі співвідносна з багатьма іншими поразками.»

 «Радіо мертве вже 4 дні. Знову зауважую, що техніка подарувала нам багато сумнівних речей. Вони не мають самі по собі цінності, вони цінні лише умовно і так довго, поки їх можна включати. Хліб абсолютний.»

«Всі старі зв’язки між друзями та колегами мертві, якщо між ними лежить відстань більш ніж у 3 будинки.»

«… кинувши погляд на свою нетронуту трапезу, піднявся і пішов …». Я була вже нижче на 10 рядків і потім повернулася як притягнута магнітом до вищезгаданого речення. Я прочитала його знову і спіймала себе на тому, що дряпаю нігтем літери, ніби могла виколупати цю нетронуту їжу – такою, як вона була описана в цій пошарпаній книжці. Якийсь рух. Початок легкого божевілля голоду.»

Список використаних і рекомендованих джерел:

 

Підготувала Людмила Соколовська, завідувач інформаційно-бібліографічного відділу

, , , , , , , , , ,