«Особливістю традиції бортництва Київщини, зокрема на Іванківщині, є відносно більше, порівняно з Житомирщиною та Рівненщиною, проявлення цієї традиції у формі колодного бджільництва, яке розвивалось поряд з класичним бортництвом», – зазначила директорка Вишгородського історико-культурного заповідника Влада Литовченко.

Колодне бджільництво є таким варіантом бортного промислу, який передбачає розташування бортних колод на спеціальних підвищеннях, які називають «кроватями», пояснила вона. Це пов’язано зі специфікою київських ландшафтів, для яких при переході від Полісся до лісостепової зони характерна перевага змішаних лісів та безлісих ділянок. Тож борті встановлюють на платформах на деревах або на землі подалі від господарських споруд, додала Литовченко.

Вона звернула увагу, що з розвитком вуликового бджільництва, коли видобуток меду зріс у рази, давній промисел втратив популярність, а «боротьба з колодами», яку проводила радянська влада під час колективізації, сприяла зменшенню кількості бортників. І на Київському Поліссі вона звелась до загрозливого мінімуму. Однак зовсім вони не зникли.

За даними етнографів, у багатьох селах Київського Полісся аж до катастрофи на ЧАЕС основними типами вуликів залишалися борті і колоди.

Бортництво активізувалося наприкінці 80-х років ХХ ст. – під час економічної кризи в Україні. Нині бортники є у селах Шпилі, Рудня Шпилівська, Обуховичі Вишгородського району Київської області. Знання про прадавній медоборний промисел вони отримали від старшого покоління.

Тож, як зауважують у Вишгородському історико-культурному заповіднику, внесення до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України елемента «Бортництво Київської області» – нині на часі, адже він потребує збереження, а отже, підтримки і популяризації, роботи, спрямованої як на зростання престижності праці бортника, так і на посилення економічної складової ремесла.