Обласне вільне інтерв’ювання «Київщина: 1 місяць, 1 тиждень, 1 день»

Я зажди мріяла і була впевнена, що стану народною артисткою України, адже голос мій “від бога”, як завжди говорили. Так я собі співала, а потім перестала через втрату голосу після хвороби. Почала працювати на ниві культури – у методичному центрі, як художній керівник, інспектор з питань культури, як завідувач музеєм. Доречі, саме на цій посаді мені поталанило познайомитися з чудовим колективом, тепер вже моєї бібліотеки. І як працівникові культури, мені часто доводилося співпрацювати з бібліотекарями.

Війну я не чекала, як і всі українці. Але – вона є. Повномасштабне вторгнення росії, її зрада, зрада близьких людей, що живуть там. Усі роздуми, переїзди Україною, у пошуках порятунку своїх дітей. Серце – просто на частини. І звісно – втрата роботи. Неспокійний психологічний стан моєї душі привів мене до Бібліотеки. Читаю я  давно, книги люблю (так багато хто думає), але й зі специфікою роботи я була знайома.

Моє знайомство розпочалося зі знищення книг – списання саме ворожої літератури. І я була вражена – скільки книг переважно - російськомовні. За 30 років незалежності України ми продовжували підігравати на другому плані – бути малоросами…

Саме нищення книг – виривання титульної сторінки рятувало мою душу. Я ж добра. Без прокльонів і всього іншого. Я змінювала фонд, перебираючи його та комплектуючи книги саме моєю рідною – українською мовою. 

І тільки у мене виникав сумнів – чи лишати, чи списати, як нас черговий раз бомбили, стріляли, страчували дітей. І все – сумнів зникав. Тільки списання. Це по-своєму лікувало. А ще це давало надію на закупівлю нового україномовного контенту – сучасних українських авторів.

І звісно спілкування з моїми читачами – юнаками та дівчатами. Коли приходять, вітаються, намагаються говорити українською – це дарує радість. Коли запитують художню літературу саме українською мовою – це радість. Коли ти з ними просто спілкуєшся і відчуваєш, що ти і твоя робота потрібна – це радість. 

А ще ми започаткували проєкт вивчення української мови «З мовою у серці», де я веду заняття з української мови. У рамках проєкту «Вивчаємо українську мову разом» ми читаємо наймолодшим читачам книги та знайомимо користувачів з новими українськими авторами.

І, як не гірко визнавати, вчимо українців говорити українською мовою.

Тож бібліотека веде свій фронт робіт і свою оборону у клятій війні. А бібліотекарі стали не просто «зберігачами фонду», а справжніми лікарями душі, психологами, адже багато наших читачів – внутрішньо переміщені українці.

І головне – мені це подобається! Я не знала, чим ще я можу допомогти своїй коханій Україні? Волонтерство навіть не обговорюються, ми і так допомагаємо,  а тут  я знаю, що я на своєму місці – пазл складено. І коли приходить бабуся 76 років, і просить: “Тетяна Володимирівна, навчіть мене думати українською” – то це і є моя перемога, перемога нашої Бібліотеки!

Павличенко Тетяна,

бібліотекар КЗ «Публічна бібліотека Вишгородської міської ради»