Амадока Софії Андрухович

 изображение_viber_2022-03-16_14-21-06-180

#бібліотекар_рекомендує

#що_почитати

#книги_про_війну

Андрухович С. Амадока / Софія Андрухович. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. – 832 с.

«Амадока» – третій роман української письменниці Софії Андрухович, виданий 2020 року «Видавництвом Старого Лева». Авторка писала роман протягом трьох років, від моменту задуму до реалізації ідеї пройшло 6 років. Оформленням книжки займалася Творча майстерня «Аґрафка».

Назва книжки – «Амадока» – походить від назви найбільшого в Європі озера, розташованого на території сучасної України. Вперше про нього згадує Геродот і впродовж кількох століть середньовічні картографи відтворюють його на мапах. Аж раптом воно зникає і з мап, і зі згадок. Та цей роман – не про озеро, а про його зникнення. Про зникнення цілих світів та культур і про те, що залишається натомість. Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Європи і знищенням української інтеліґенції в часи Сталінських репресій? Чи сягає забуття однієї людини на кілька поколінь під землю? Та чи здатні любов і терпіння торкнутись свідомості іншої людини?z1637689697a212i

Понівечений до непізнаваності в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яті: чоловік не пам’ятає ні свого імені, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомості, зшивати докупи спільну історію.

Андрухович вдало використовує прийом із світлинами як своєрідними маркерами-рефренами оповіді, аби виправдати не зовсім упорядковані, але все ж планомірні флешбеки у її структурі, коли в якийсь момент починаєш розуміти, що ці флешбеки творять більшу частину історії, а її сьогочасні герої покликані стати лише реципієнтами тих, давніших сюжетів, котрі насправді й цікавлять авторку.

Проти амнезії чоловіка з понівеченим обличчям Романа ставить фото, листи й безкінечні розмови. Узагалі, «Амадока» всуціль візуальна: щедро наповнена описами зовнішності, переказами світлин і відео. Тепер герої та героїні ще цілісніші – Софія Андрухович і раніше доводила майстерність у психологізмі, а тепер ця опуклість виведена в абсолют – вони виходять зі сторінок і, сівши на сусідні крісла, діляться своїми історіями. Візуальний компонент тут залишається суто на текстовому рівні. Здавалося б, можна було додати ілюстративний матеріал – фотографії стали б фотографіями – але авторка надає перевагу коротким предметним замальовкам. Та це все одно сміливий експеримент із формою: через світлини вводиться сюжет Голокосту, через листи – неокласики, через пости в Instagram – сучасність.

Три головні історії «Амадоки». Сучасний Київ: жінка опікується пораненим бійцем АТО з амнезією. Бучач 1940-х: дівчина рятує під час Шоа хлопця-єврея, у якого закохана. Київ 1930-х: чоловік закохується у дружину друга, та відповідає на його пристрасть (це історія Віктора Петрова й Софії Зерової). В одній із розмов «Амадоки» персонаж вигукує: «Я вам не вірю. Я не хочу знати». Ідеально! Недовіра і невігластво, що мають забезпечити спокій окремої людини і стабільність спільнот. Бракує на позір хіба компоненту «Я не пам’ятаю», але ж «не пам’ятаю = не вірю + не знаю». В цьому спектрі можна розташувати і три сюжети роману: Романа і Богдан нічого одне про одного насправді не знають і знати не можуть; Уляна і Пінхас – це стосунки довіри: зрадженої довіри (якщо вам так подобається) чи вищої жертви довіри (якщо так хочете). І нарешті історія Віктора Петрова, у якій загадок більше, ніж відповідей, – це сплав невіри і невігластва, який прагне стати забуттям. Як забувати те, чого й не знав? Повірте, нелегко. Забування стає благом тільки тоді, коли воно симетричне: злодій має право забути після того, як забуде жертва. Тоді ми це називаємо «прощенням». Інакше маємо справу з «карою».

«Амадока» – це каскадний водоспад історії української культури. Сучасні пошуки героїв роману перетікають у війну на Донбасі, в недалеке радянське минуле, а звідти – на початок ХХ століття, в довоєнне життя, і ще глибше. Всі ці історії української культури (впереміш із нагадуванням родинного міфу) повільно засвоює Богдан, учасник війни. Богдан повернувся зі Сходу пошматований і без пам’яті, зате з безліччю страхітливих шрамів. Поруч із ним крутиться його тихенька дружина Романа, така собі Аріадна для героя в його лабіринті безпам’ятства. Вона знає історії родини Богдана краще за нього самого. В неї на кожен поворот історії не бракує червоних ниток, щоб чи то виплутати героя, чи, навпаки, заплутати. Однак із часом виявляється, що Романа розповідає не зовсім правдиву історію. Чи принаймні не зовсім історію свого чоловіка. Тож яким є мотив вчинків Романи – велика загадка «Амадоки». І цю інтригу авторка гідно витримує до кінця 830-ї сторінки.

Це книжка єднає фрагменти української історії штучними нитками точно так само, як хірургічні нитки тримають шматки обличчя і тіла героя. «Амадока» – це текст про конструювання пам’яті, забуття і віднайдення. Здається, авторка шукає джерело водойми всієї української історії, і знаходить її в напівлегендарному озері з мап Геродота.

oblozhka-1«Працюючи над “Амадокою” і шукаючи додаткового розуміння в джерелах про Другу світову війну, Голокост чи сталінські репресії 30-х років, я зіткнулась із усвідомленням безвиході: більшість із тих історій назавжди залишаться розверзтими, несправедливими, неугавно болючими, неосягненними, – розповідає про роман Софія Андрухович. – Я збагнула, що їх неможливо виправити і загладити, їх ніяк неможливо змінити. І єдине, що можна було вдіяти з цією безвихіддю – це спробувати її висловити, перетворювати у слова. …

Це роман не так про події, як про переповідання подій, – уточнює Софія – В ньому важливі не історичні факти, не достовірність, а намагання виявити, яким чином ми поводимося з власними і чужими спогадами про обставини і пережиття. Оповідь – один із способів порятунку слабкої, крихкої, зворушливої людини, розшматованої обставинами, владою інших людей, власними слабкостями. Створення оповіді – це ткання власної версії світу, деформованої настільки, наскільки деформований той, хто тче. Людина шукає власної цілісності, створюючи міф. Міф про себе, про свою любов і свій гріх, про почуття провини і чесноти, про світ і його закони. “Амадока” – роман про те, як кожна людина прагне, потребує і шукає любові, і про те, наскільки плутані стежки вона вибирає для своїх пошуків».

Цитати:

«Що вас так сильно в цьому лякає? – запитала Романа. Професор зсутулився, підняв комір пальта, намагаючись захиститися від вітру. – Я ж сказав, що ці будинки нагадують мені страшний сон. Я ніби опиняюсь одночасно у двох місцях, в яких ніколи не бував, але які несуть відбиток моєї провини і провини моїх рідних. Різні часи й різні місця нашаровуються один на одного, як зрощені шари тієї зруйнованої стіни, яку ми щойно бачили. Вулиці й пагорби мого рідного містечка в Галичині схрещуються раптом з вулицями й пагорбами Києва, це схоже на накладені одна на одну об’ємні мапи, супутникові зображення клаптів землі.»amadoka_mkp10 

«Її чоловік, писала Романа, перестав виходити на зв’язок більше року тому, зник безвісти після бою. За весь цей час їй не вдалося довідатись анічогісінько, крім чуток про полон, тортури, однієї інформації про викуп, яка дуже швидко виявилась липовою, – і після того, як ця примарна надія розвіялась, як переговори припинились, Рома навіть не знає, як вижила. Щиро кажучи, вона не може пригадати свого життя впродовж останнього року. Так, ніби позбулася пам’яти, ніби не була собою, ніби просто весь цей час не була. Але раптом він знайшовся. Понівечений, поламаний, продірявлений і пошкоджений всередині й назовні. Не схожий на себе. Не пригадує ні її, ні себе самого. Вона ж ні з ким не сплутає його запаху, його голосу, його особливої манери мружити очі (нехай навіть ці очі мають тепер різну форму і розташовані на різних осях). Вона впізнала його по губах.»

«Вони були занадто освічені, занадто скептичні, занадто витончені й снобські. Вони занадто багато працювали над собою і власними текстами. Вони занадто широко дивилися, занадто добре знали історію культур, занадто близько розуміли людську природу. Вони були перфекціоністами, естетами, науковцями»

Список використаних і рекомендованих джерел:

  • Андрухович С. Амадока / Софія Андрухович. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. – 832 с.
  • «Амадока» Софії Андрухович: 832 сторінки на перехресті пам’яті і забуття // Видавництво Старого Лева. – Режим доступу: https://starylev.com.ua/news/amadoka-sofiyi-andruhovych-832-storinky-na-perehresti-pamyati-i-zabuttya. – Дата публікації: 19.02.2020
  • Амадока (роман) // ВікіЦитатию – Режим доступу: https://uk.wikiquote.org/wiki/Амадока_(роман).
  • Бліндюк М. «Амадока» Софії Андрухович: занурення у бездонне озеро амнезії / МАРІЯ БЛІНДЮК // Читомо. – Режим доступу: https://chytomo.com/amakoda-sofii-andrukhovych-borotba-z-bezdonnym-ozerom-amnezii/. – Дата публікації: 06.04.2020.
  • Галич У. Загублені озера історії / Уляна Галич // Збруч. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/108901. – Дата публікації: 08.11.2021.
  • Петренко Т. Підсумки-2020: великий український роман проти малих українських романів / ТЕТЯНА ПЕТРЕНКО// ЛітАкцент. – Режим доступу: https://chytomo.com/pidsumky-2020-velykyj-ukrainskyj-roman-proty-malykh-ukrainskykh-romaniv/. – Дата публікації: 21.12.2020.
  • Улюра Г.   Золотий перетин, або У природі немає симетрії: рецензія на «Амадоку» Софії Андрухович / Ганна Улюра // ЛітАкцент. – Режим доступу: http://litakcent.com/2020/05/25/zolotiy-peretin-abo-u-prirodi-nemaye-simetriyi-retsenziya-na-amadoku-sofiyi-andruhovich/. – Дата публікації: 25.05.2020.

 

Рекомендаційний огляд твору підготувала Людмила Соколовська,

завідувач інформаційно-бібліографічного відділу