Андрій Малишко – чарівник поетичного слова

A_640x448До 105-річчя з дня народження Андрія Самійловича Малишка

Андрій Самійлович Малишко народився в селі Обухів (нині місто) на Київщині 14 листопада 1912 року. Вечорами в хаті Малишків бриніла то весела, то сумовита неньчина пісня. «Той незабутній вогник отчого дому, — пи­сав поет, — де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, напої­ли і вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя».

Закінчивши семирічку, майбутній поет вступив до медичного технікуму. Та потяг до пісні й поезії привів його на літературний факультет Київського інституту народної освіти (нині Київсь­кий національний університет ім. Тараса Шевченка). Він стає старанним учнем Максима Рильсько­го, який викладав в інституті й вів там літературну студію.

Перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус» юнак надрукував у 1930 році. У 1932 році Андрій Малишко закінчує навчання у Київському інституті народної освіти та починає працювати учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова й працював журналістом. Протягом 1935-1940 рр. А. Малишко видав збірки: «Батьківщина» (1936 р.), «Лірика», «З книги життя» (1938 р.), «Народження синів» (1939 р.), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Бере­зень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940 р.). У цей же період написав поеми «Трипілля», «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».

Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки війни проти фашистських нападників. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з’явились «Україна в огні» О. Довженка, «Слово про рідну матір» та «Жага» М. Рильського, «Любіть Україну» В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни — «Україно моя». Сином України, сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір’ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: «До бою вставайте», «Понад пожари», «Україно моя!», «Битва»… І цикл «Україно моя» — чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов’ю до рідної землі могутніх творів його побратимів-поетів. По війні поет інтенсивно працює, виходять, як відгомін війни, збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних «гвинтиків», а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України. У збірці «Віщий голос» (1961р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка.

З роками голос Андрія Малишка міцнів, наливався силою. Поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи «Дорогою під яворами», як назвав він збірку (1964р.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов’язану з нею «Руту» (1966р.). У циклах «Пісня дороги», «Пісня яворів», «Сонети обухівської дороги» поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді «Сонетів обухівської дороги» це видно вже з їх назв: «Я з тих країв, де сині оболоні…», «Я з тих країв, де за Дніпром кургани…», «І ти з такого ж поля» та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: «Пісня Тараса Шевченка», «Пісня Максима Рильського», такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щире й тепле «Пісня Олександра Довженка», близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. 

Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок — «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970), яка вийшла вже після смерті поета.

Більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…», «Я забув, що й плачуть з поцілунку…» Кохання — немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш і віриш: 

Крикну: прийди! — і прийдеш неминуче, 
Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно «Рідна мати моя…». Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов’язано все — від народження до останнього шляху. «Пісня про рушник» покладена на музику Платона Майбороди, набула такої популярності, що її було перекладено на 35 мов світу.

У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло   любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу. 

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю…»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.

Шановні користувачі, завітайте до Київської обласної бібліотеки для юнацтва та ознайомтесь із творчістю Андрія Самійловича Малишка – письменника, перекладача, літературного критика, лауреата Державної премії СРСР та Державної премії УРСР імені Тараса Григоровича Шевченка. 

загружено

images