ПОЕТЕСА УКРАЇНСЬКОЇ СЦЕНИ

загружено Ужвій Наталя Михайлівна
(8 вересня 1898 — 22 липня 1986)
Актриса

..На Бродвеї понад три місяці стояли довгі черги за квитками на «Райдугу». Успіх кінострічки був надзвичайний, а виконавицю головної ролі було відзначено Сталінською премією. Фільм одержав також головний приз Асоціації кінокритиків США як кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року.

Ця символічна Ніка зберігається нині в музеї кіностудії ім. О. Довженка. Наталія Ужвій і надалі активно знімалася. «Украдене щастя», «Кармелюк», «Тарас Шевченко», «Пора жовтого листя», «Земля», «Прометей»… Усього 26 стрічок. Але попри все, улюбленою мистецькою територією актриси був театр, де вона почувалася природно й щиро відкривала свою душу, талант і майстерність…

 

У будь-якому образі актриси насамперед привертає увагу її іконописне обличчя з великими блакитними очима. У поєднанні зі стрункою постаттю й природною пластикою, з трохи наспівною вимовою цієї неординарної жінки, – «поетеси української сцени» – ці складові стали запорукою її надпопулярності. Проте висока поезія живе за своїми законами, у яких органічно поєднуються лірика і трагедія, романтизм і драма. Неодмінними залишаються лише людяність і талант. Мабуть, вони і є одвічними категоріями?загружено (1)

Про Наталію Ужвій як різнобічно обдаровану постать, щиру людину свідчать не тільки кінодокументи, що зберігаються в Державному архіві кіно-, теле- і радіоматеріалів ім. Пшеничного (а їх понад двох сотень), не тільки звукозаписи (їх близько сотні), а й розповіді племінниці актриси – Наталії Пономаренко – завідуючої літературною частиною Театру української драми ім. Івана Франка. Саме вона ретельно зберігає архів і маловідомі фотографії акторської родини народних артистів СРСР Наталії Ужвій та Євгена Пономаренка.

Життя Наталії Ужвій складне й тернисте, сповнене удач і розчарувань, радощів і тривог, шалених успіхів та власних трагедій. Божа милість, мабуть, супроводжувала її з дитинства, проте примхи долі не давали бути щасливою.

Підступний час, що його переживала радянська держава, позначився й на її біографії. Споконвічне питання «бути чи не бути?» неодноразово поставало перед нею. Хвилювало, не давало душевного спокою, сну. Проте життєдайна іскра, яку Наталя Ужвій одержала від природи, завжди допомагала знайти правильну відповідь на будь-які питання життя і творчості.

Бути актрисою

Здається, що шлях Наталії Ужвій до мистецького Олімпу був дещо несподіваним. Вона народилася в сільській хліборобській родині. Босоноге, напівголодне дитинство було властиве для того часу. Її «університети» починалися, як і в багатьох інших дітей, – за порадою батьків. Стабільний шматок може дати лише справжнє ремесло. Починалося воно із залізничного училища, а згодом – на курсах у кравчині. (Саме ці навички згодилися дівчині й у майбутньому, зокрема, у підготовці сценічних костюмів та аксесуарів.)

Лише в Золотоноші, куди доля закинула її вчителювати, Наталя випадково потрапила на виставу аматорського драмгуртка. Перші театральні враження полонили її. Нове життя, довжиною в шість років, що Наталія проживала на сцені драмгуртка, давало незнані відчуття й наснагу, що переповнювали все її єство. Щодо акторської професії, вагань у випускниці залізничного училища не було… 1922-го, за рекомендацією Івана Ле (майбутнього письменника) її було прийнято в трупу Першого державного драматичного театру УРСР ім. Т. Г. Шевченка. А вже в середині двадцятих її запрошують в Одеський драматичний театр ім. Жовтневої революції (нині театр ім. В. Василька). Тут Наталія Ужвій стає примадонною. Найкращі вистави того часу – «Мандат», «Гріх», «Маруся Богуславка», «Полум’ярі». Квитки на її вистави розкуповуються заздалегідь. І, зрештою, відбувається доленосна для неї зустріч.

Її виконанням ролі Діани де Секонгур у п’єсі «Полум’ярі» тогочасного наркома освіти Луначарського захоплюється учень Одеської трудової школи юний Євген Пономаренко. Він стає палким прихильником таланту Ужвій. Згодом доля поєднає їхні життя. А доки… Починається кінематографічний злет молодої Наталії Ужвій. Дебют у кіно – стрічка 1926 року «Тарас Трясило». Після тривалої перерви – вдала робота у фільмі Г. Козінцева та Л. Трауберга «Виборзька сторона». На неї звернули увагу такі визначні майстри кіно, як Ейзенштейн, Таїров. Але головним фільмом її життя стала «Райдуга» режисера Марка Донського. Кінострічку було знято 1943 року. Її героїня – Олена Костюк уособлювала трагічну долю жінки й разом із тим нескореність та мужність. Актриса не відразу погодилася на цю роль, довго вагалася, а потім уже згадувала: «Зараз просто не віриться, що могла відмовитися від «Райдуги», проте тоді надто сильні були мої вагання, сумніви – чи зможу?». …Змогла, і підкорила, мабуть, увесь світ.

На Бродвеї понад три місяці стояли довгі черги за квитками на «Райдугу». Успіх кінострічки був надзвичайний, а виконавицю головної ролі було відзначено Сталінською премією. Фільм одержав також головний приз Асоціації кінокритиків США як кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року.

images (1) Ця символічна Ніка зберігається нині в музеї кіностудії ім. О. Довженка. Наталія Ужвій і надалі активно знімалася. «Украдене щастя», «Кармелюк», «Тарас Шевченко», «Пора жовтого листя», «Земля», «Прометей»… Усього 26 стрічок. Але попри все, улюбленою мистецькою територією актриси був театр, де вона почувалася природно й щиро відкривала свою душу, талант і майстерність. 1926 року Наталія Ужвій, на запрошення Леся Курбаса, переїхала до Харкова. Майже на десять років вона пов’язала своє життя зі славетним режисером і театром «Березіль». І тут вона знову стала примадонною, завоювавши прихильність харківського глядача. Сама актриса пізніше згадувала: «Для нас, акторів «Березоля», спектаклі Курбаса були важкою, але доброю школою. Нас підкоряла велика ерудиція цього високоталановитого митця…». На сцені театру «Березіль» Наталія Ужвій створила понад 30 яскравих образів у виставах класичної та сучасної драматургії.

Фундатор українського драматичного театру ім. Івана Франка – Гнат Петрович Юра – не випускав Ужвій зі свого поля зору. Її успіхи тішили його й водночас схиляли до думки запросити актрису до Києва. І вже з 1936 року вона – провідна актриса славетного театру. Того ж року до колективу франківців прийшов Євген Пономаренко. Любов головних героїв у виставі «Дон Карлос» за Шіллером переросла у взаємне сильне почуття. Їхня творча й сімейна співдружність була взірцем взаєморозуміння, любові й злагоди. Вони прожили разом майже 50 років.

Саме стільки – 50 років свого життя – віддала Ужвій франківській сцені, де створила десятки неповторних образів у п’єсах І. Франка, О. Корнійчука, В. Шекспіра, О. Островського… Серед найкращих ролей: Раневська («Вишневий сад» Чехова), Беатріче («Багато галасу даремно» Шекспіра) Кручініна і Тугіна (Без вини винні» Островського), Анна («Украдене щастя» Франка), Маріна Мнішек («Борис Годунов»)… 65 образів-ролей. І кожна з них – яскрава, незабутня. Актриса вміла знаходити такі барви ролі, що магнетично діяли на глядача, зачаровували його. Сама ж не раз зізнавалася:

«Я вся в театрі, коли в мене немає вистави, я одразу никну, в’яну й сама собі стаю непотрібною…».

«Театр – це складна, особлива субстанція, – розмірковує нинішній художній керівник франківців, народний артист України Богдан Ступка. – У ній органічно співпрацюють представники різних поколінь і шкіл. Я прийшов до театру 1978 року й грав разом із Наталією Михайлівною в «Дяді Вані» Чехова. Часом вона брала мене за руку й казала жартома: «Ну, що ж я тут граю, фітюлечку якусь, я могла б ще грати вашу коханку». А коли «Украдене щастя» Сергій Данченко вже поставив із молодими акторами, і я грав Миколу, вона зробила мені найкращий за все життя комплімент: «Ви граєте то князя Мишкіна, то Ісуса Христа», і я падав перед нею на коліна й цілував її сукню. Такі слова багато чого варті… Вона щиро підтримувала не тільки мене, а й Оглоблина, Данченка, Івченка, які прийшли в той же час до колективу франківців. Актори її дуже поважали й цінували, а шанувальники – просто обожнювали. Недарма вона перетворилася на легенду українського театру».

Бути людиною

Лихі та жорстокі 30-і роки минулого століття торкнулися й родини Наталії Ужвій. Саме з цього часу актрису почали переслідувати горе й страждання. Спочатку чорні хмари затьмарили небо над театром «Березіль». Лист «про хибну ідеологічну політику театру» були змушені підписати 64 актори, зокрема, і вона. А згодом – арешт і смерть Леся Курбаса.

НКВС арештувало двох братів актриси – Євгена й Назара, а незабаром і першого чоловіка – відомого поета–футуриста Михайля Семенка. Обшуки були і в її київській квартирі. Вона розшукувала братів близько двадцяти років, зверталася в різні високі інстанції, навіть до маршала Жукова. Усе було марно. Лише з часом вона дізналася, що їх реабілітували посмертно.

Про причину зникнення ще одного брата – Михайла, вона дізналася лише в 40-х: «убито бандерівцями у Львівській області».

Ці події приголомшили актрису. Проте внутрішні переживання додавали їй мужності, а акторській грі – ще більшої експресії.

У червні 1941 року франківці з успіхом гастролювали в Москві. На виставі О. Корнійчука «В степах України» присутній був і сам Сталін разом із членами Політбюро. Актриса була на піднесенні, а московська публіка – у захопленні від її гри. Ужвій іще не знала, що на неї чекає нова смуга переживань. Майже на п’ять років вона розлучилася із сином Михасем. Численні концерти фронтових бригад не давали можливості зануритися у свою біду.

Вона знайшла сина майже під кінець війни. Але щастя було недовгим. Талановитий хлопець, автор великої кількості віршів, студент Київського національного університету захворів. Його хвороба на той час була невиліковною. Юнак пішов у 24 роки…

Лише на сцені, з часом, у виставі Островського «Без вини винні», свій біль актриса відтворила в образі Кручиніної – матері, яка теж втратила свого сина… Можна уявити собі реакцію залу, який знав про трагедію актриси й буквально здригався від ридань. Поряд із Ужвій у її горі були вірні друзі – чоловік і театр…

Однак 1963 року партійні ідеологи вирішили поновити трупу театру молодими кадрами, тобто збагатити творчий потенціал колективу юною й запальною «кровінушкою». А через це слід було звільнити деяких ветеранів. У «чорний» список потрапили знані актриси – Нятко, Осмяловська і… Ужвій. На той час їй був 61 рік. Для театру й для актора це – не вік. Ужвій написала заяву про звільнення за власним бажанням. А втім, невдовзі, партійне керівництво зрозуміло свою помилку й реабілітувалося, знову запросивши актрису до театру. Почуття власної гідності не дозволило їй знову писати заяву на працевлаштування в штат театру. Оплата кожного її виходу на сцену відповідала лише разовій ставці.

Тяжкі випробування, що випали на долю цієї видатної актриси, не зламали її. Ще й досі в театрі згадують її душевну красу, променистий погляд блакитних очей, щиру людяність і надзвичайну доброзичливість. Теплим словом вона вміла обігріти кожного, хто був біля неї. «Я прийшла до театру на посаду майстра гримерного цеху 1966 року. – Згадує вже завідуюча гримерного цеху Зінаїда Жуковська. – І першою моєю роботою була вистава «Калиновий гай», де грала Наталія Ужвій. «Які в тебе золоті ручки – говорила вона, – я хочу, щоб ти завжди працювала зі мною». Я не знала української мови, проте Наталія Михайлівна не раз підкреслювала, що головне в нашій спільній роботі – розуміти один одного. З її легкої руки я стала секретарем первинної організації театрального товариства, й досі на цій почесній посаді. У людях вона найбільше цінувала щирість, доброзичливість, переймалася проблемами інших більше ніж власними. Про «зоряну хворобу» тоді ще ніхто й не здогадувався. Актори з великої літери, такі як Михайло Задніпровський, Юлія Ткаченко, Наталія Ужвій, Євген Пономаренко, ніколи голосу не підвищували ані на гримерів, ані на костюмерів. Мабуть, це свідчення вродженої делікатності та інтелігентності».

Наталія Михайлівна багато років очолювала Українське театральне товариство (тепер Спілка театральних діячів). Завдяки її старанням було відкрито Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці.

Про таких, як Наталія Ужвій, кажуть: відзначена Богом. «Дійсно, вона була людиною віруючою, але в час процвітання атеїзму, безумовно, не афішувала цього», розповідає племінниця Наталія Пономаренко.

– Головне, вважала вона, щоб Господь був у душі людини, і це визначить його порядність, доброзичливість і внутрішню чистоту. Вона завжди дотримувалася постів, а на великі свята, такі як Великдень та Різдво, обов’язково запрошувала гостей. Вона була й головним ініціатором хрещення моєї доньки Насті. У березні 1983 року, на світанку, ми поїхали на обряд до Деміївської церкви. Хрещеним батьком був рідний племінник тьоті Наташі – Ігор Ужвій. Вона чекала на нас удома з урочистим сніданком… Дім Ужвій-Пономаренка завжди було відкрито для всіх – друзів, колег, родичів. Бо вона панувала не тільки в театрі, а й у власній квартирі – великій і затишній, що була на вулиці Городецького, 17/1. Панувала як Господиня і як Жінка: чарівна, сильна, завжди підтягнута й модна, бо вважала, що актриса – обличчя театру, а театр – обличчя країни. І донині, гадаю, у цьому глибокий сенс.

Спадок, що залишила ця акторська родина, величезний. «Численні фотографії, щоденники, книги, листи, рецензії, афіші… ми з мамою зберігаємо в нас удома. Адже дідусь Євген заповідав не розлучатися з ними, й не віддавати їх ані в музеї, ані у фонди – ділиться найпотаємнішим внучата племінниця акторів, актриса театру ім. Івана Франка Анастасія Добриніна. – Доки не створено музей Наталії Ужвій, хай вони будуть разом із нами. Їм – комфортніше, і нам, звичайно, тепліше. Найцінніший раритет для мене – незакінчений портрет Наталії Михайлівни, який зберігається теж у нас удома. Його автор – художник В. Бернадін, який зустрівся з бабусею 1944 року в Ташкенті. Портрет, на жаль, не завершено, бо художника відправили на фронт… І в моїй підсвідомості складається враження, що її образ, особистість і здобутки ще не до кінця знані й вивчені. Вони, поза всяким сумнівом, потребують свого «доопрацювання» й «домалювання».

1925 — «ПКП»
1927 — «Тарас Трясило»
1935 — Прометей
1936 — Я люблю 
1937 — Назар Стодоля
1938 — Митька Лелюк
1938 — Виборгська сторона
1939 — Кармелюк
1940 — Майська ніч
1943 — Радуга (1943)
1943 — Партизаны в степях Украины (1942)
1951 — Тарас Шевченко
1952 — Украдене щастя”>Украденное счастье (фильм-спектакль) (1952) 
1953 — Калиновая роща 
1956 — Земля — Марія
1956 — 300 лет тому…
1956 — Полум’я гніву
1956 — Без вести пропавший (1956)
1961 — Украинская рапсодия 
1971 — Пой песню, поэт…

Джерело