Вшановучи пам’ять

IMG_1041Матеріал поданий без змін

Чорнобиль…Відлуння тієї страшної квітневої ночі 1986-го не стихає і залишається в пам’яті очевидців чіткою і болючою картинкою. Щороку, в пам’ятні дні, всі кого об’єднало лихо збираються, щоб вшанувати тих, хто пожертвував життям та здоров’ям, рятуючи своїх нащадків, країну, світ від «мирного» атома. В центральний сквер, де знаходиться Пам’ятний знак жертвам Чорнобиля, незважаючи на холодну погоду, покласти квіти прийшло немало людей. А це означає – людство пам’ятає ту маштабну трагедію…

Опісля в Баришівському культурно-мистецькому центрі вже традиційно пройшло чергове засідання літературно-мистецького об’днання «Краєзнавча Баришівщина», яке діє при Баришівській центральній бібліотеці для дорослих, приурочене до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який відзначається щорічно 14 грудня, у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком. Зустріч – діалог на тему: «Чорнобиль – вічний біль, його героїв людство не забуде», об’єднала слухачів різного віку.

Галина Василівна Пацаловська, модератор заходу, директор Баришівського ЦБС відділу культури і туризму Баришівської селищної ради, почала діалог словами вдячності всім, хто пам’ятає свою історію і передає свої знання підростаючому поколінню. Зазначила, що саме баришівчани різного віку, спеціальностей одними з перших кинулися рятувати Полісся.

На зустрічі були присутні почесні гості: заступник голови Баришівської селищної ради Ж. В. Данчук, начальник відділу культури та туризму Баришівської селищної ради Л. М. Бабич, начальник відділу культури Баришівської райдержадміністрації М. В. Вірич, голова правління благодійного фонду соціально-економічного розвитку Баришівського району «Надія», заступник голови правління Київської обласної громадської організації «Поліське земляцтво», член президії асоціації ветеранів МВС України В. І. Безверхий, заступник голови Баришівської районної громадської організації «Союз Чорнобиль» Л. І. Макарчук, голова Баришівської районної ради ветеранів війни і праці В. В. Лебідь, голова районної ради РВС Ф. Д. Власенко. Щоб послухати очевидців того страшного лиха, учні 8-А класу Баришівського навчально-виховного комплексу «Гімназія-загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» разом зі своєю учителькою Катериною Миколаївною Антоховою теж прийшли на зустріч. Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять справжніх героїв, які захистили світ від атомного лиха. Жанна Віталіївна Данчук звернулася до присутніх такими словами: «Пройшло вже 33 роки після найстрашнішої аварії, ліквідатори кинулися в нерівний бій із радіацією. Від мене особисто, від всього колективу селищної ради та Баришівського селищного голови Олександра Павловича Вареніченка дякуємо за ваш подвиг та зичимо вам здоров’я». Разом із Людмилою Миколаївною Бабич вручили вітальний лист за підписом голови Київської обласної державної адміністрації Олексія Михайловича Чернишова Володимиру Пантелеймоновичу Шрамку. Також подяки отримали ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС Віталій Васильович Пономаренко, Борис Миколайович Вознюк, Іван Михайлович Фещенко, Іван Миколайович Щока.

Ще на зустріч завітали члени громадської організації «Союз чорнобильців», учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Ліквідатор 1 категорії Станіслав Гаврилович Кучеренко сказав, що ця дата сумна і радісна одночасно. Адже ми згадуємо не тільки аварію і мільйони життів, які вона зачепила, а й маленьку перемогу над радіаційним монстром – зведення саркофагу над четвертим реактором. «Кістяком ліквідаторів були військові, в тому числі – і я. У Чорнобильській зоні працювали дві оперативні групи: одна проводила дезактивацію в межах 30-тикілометрової зони, друга, моя, – працювала на самій станції. Радіація була висока, тому умова перебування – не більше 30 днів або 25 рентген. Та не завжди виходило, в першу чергу думати про здоров’я. Бажання було одне: якнайшвидше зупинити радіаційне лихо».

Дуже емоційно, зі сльозами на очах своєю історією поділилася ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС Олена Петрівна Ященко: «Біль не згас навіть через 33 роки. Працювала в Чорнобилі бухгалтером. На вихідних мене в місті не було, в неділю поверталася додому автостопом, адже рейсові автобуси вже не ходили. У понеділок на роботі, в усній формі отримали наказ працювати в кар’єрі. Було спекотно і ми не тільки без захисного одягу, навіть без хустинок на головах упродовж дня насипали пісок у мішки. Мені було 20 років, ніхто навіть не подумав, що я майбутня мати, що люди отримують жахливу дозу опромінення. Нам говорили, що нічого не сталося. А 1 травня, коли замість святкування нас знову відправили в кар’єр, зрозуміли, що справи погані. Тільки четвертого травня нас евакуювали, сказавши, що їдемо та три дні. Тоді, коли в Прип’яті повним ходом тривало виселення, Чорнобиль працював, нічого не знаючи про небезпеку. В інституті радіології мене відкачували лікарі…та розумію, що вижити після того пекла допоміг тільки Бог. Через деякий час виявилося, що документи всі зникли і ми багато років із уже покійним чоловіком (він 7 років знищував своє здоров’я в зоні) доводили через суд, що були ліквідаторами.».

Василь Іванович Безверхий згадував: «У 1986 році був заступником начальника Баришівської міліції, перша група поїхала до Чорнобиля 26 квітня вранці. Разом зі мною – 29 чоловік. У нас були протигази, але вдягнути ми їх не могли: уявіть, уранці дітки йдуть до дитячого садочка і в школу, а ми будемо ходити по місту і їх лякати? Евакуація в селах узагалі проходила жахливо. У господарів корова, свині, кури, собаки – всі кричать, наче щось відчувають, а людей треба вмовити сісти в автобус і поїхати. Залишити худобу навіть на три дні для сільських жителів було жахливо. 50 тисяч людей залишили свої домівки назавжди… Тільки Поліський район прийняв 24 тисячі евакуйованих, при чисельності жителів 35 тисяч». Також Василь Іванович, звертаючись у першу чергу до дітей, дохідливо пояснив усю силу вибуху на станції і попросив завжди пам’ятати подвиг ліквідаторів, які врятували від екологічної катастрофи світ і в тому числі – і їхню малу батьківщину, Баришівський район.

Лідія Василівна Євдокименко, ліквідатор 2 категорії, наша землячка, поділилася своїми спогадами із присутніми. «Працювала в той час в Поліському краї лектором у райкомі партії. Інформація про аварію була засекречена. Потім, велася мова про наявність у різних населених пунктах громадських будівель, а саме: будинків культури, закладів харчування, щоб розуміти, яку кількість людей можна в них розмістити. Але якоїсь чіткої інформації не надходило. Пізніше, коли почалась евакуація, миотримали завдання супроводжувати автобуси з людьми до місць тимчасового перебування. Так я опинилася на роздоріжжі, біля села Луб’янка, що  знаходиться на західній межі зони відчуження і через нього проходить дорога на ЧАЕС. Із 12-ї години розпочався активний рух транспорту.  Одного разу, маючи вільну хвилину, в очікуванні своєї групи автобусів, присіла на узбіччі дороги. Мене побачив знайомий лікар і крикнув: «Заховайся в автобус, у тебе ж діти!». Потім на деякий час мене залучили як диктора, і я протягом тижня повторювала в радіорубці: «Сім’я таких-то шукає такого-то !» Бо евакуація проходила швидко і одна частина сім’ї могла їхати в одному автобусі, а інша – в другому, або в інший час. Найстрашніше, що 1 травня наші поліські і прип’ятські діти вийшли на демонстрацію, дихати радіацією… Усе життя разом зі своїм чоловіком, ліквідатором 2 категорії Олександром Миколайовичем, несемо на собі відбиток тої трагедії – і фізичний, і моральний».

Для залучення до обговорення учнів, модератор заходу Галина Василівна Пацаловська провела вікторину «Чорнобиль не має минулого часу», тож діти відповідали на питання, що стосуються аварії на ЧАЕС. Дуже приємно, що молодь знає про аварію і її наслідки, це вселяє впевненість, що вони не повторять такі помилки в майбутньому. Ще раз згадали поіменно героїв-пожежників, щоб пам’ять про них жила в наших серцях вічно.

Галина Василівна продовжила діалог обговоренням самоселів, які незважаючи на відчужену зону, повертаються до своїх рідних осель: «Ліна Костенко, одна з учасниць історико-етнографічних експедицій у зону, вважає, що це образлива назва. «Там їхня батьківщина. Вони виросли там і продовжують жити після аварії у своїх рідних будинках – хай і забуті Богом, і державою». Вона схиляється до назви «повертанці».

Наступною виступила Лариса Іванівна Макарчук, заступник голови Баришівської районної громадської організації «Союз Чорнобиль». Подякувала всім присутнім за підготовку до відзначення річниці і побажала всім чистого неба над головою.

Аварія на Чорнобильсікій АЕС забрав життя великої кількості людей, офіційна статистика недосконала. «Якби відселення потерпілих було в одне місце, тоді можна було б зробити точний підрахунок, скільки вже немає в живих» – поділилася думкою Марія Михайлівна Горобей.

У цій же залі була оформлена тематична книжково-ілюстративна виставка: «Пам’ять з полиновим присмаком болю», яка зацікавила присутніх, і спілкування продовжилося навіть після офіційного закінчення зустрічі. Розмовляли, ділилися наболілим, пригощалися солодощами. Такий необхідний захід відбувся завдяки спільним зусиллям Баришівської селищної ради, відділу культури і туризму БСР, відділу освіти, молоді та спорту БСР, літературно-мистецькому об’єднанню «Краєзнавча Баришівщина» при Баришівській центральній бібліотеці для дорослих, керівництву навчально-виховного комплексу «Гімназія-загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів», керівництву районної громадської організації «Союз Чорнобиль» та благодійному фонду соціально-економічного розвитку Баришівського району «Надія».

 

Важливо пам’ятати гіркі події минулого, щоб не робити помилки і не допустити повторення такої жахливої сторінки історії.

Текст і фото  журналіста газети «Баришівський вісник»

 Марії Суділовської

IMG_1049

IMG_1050

IMG_1052